Are You New User

Обережно, двері не відчиняться 03.06.2020

Гюстав Доре, ілюстрація до "Пекла" Данте
Фото: Вікіпедія
Гюстав Доре, ілюстрація до "Пекла" Данте

За уряду Гончарука міністерство культури злили з іншими міністерствами – молоді та спорту і інформаційної політики – новій владі хотілось продемонструвати швидкі «результати», щоб віддячити українцям, які за неї проголосували. Злиття міністерств під егідою оптимізації, зменшення кількості чиновників спіткало не лише Мінкультури. Але результату не вийшло – весь цей змолотий чиновницький фарш тепер намагаються прокрутити в м’ясорубці назад, адже раптом – ледве по завершенню цих об’єднанань – стало зрозуміло, що вони не спрацювали і міністерства треба роз’єднувати назад.

Об этом сообщает Компромат РУ


Проект міністерства Володимира Бородянського міг похвалитись амбітністю – ще до свого офійційного призначення Бородянський зібрав купу стратегічних груп за різними напрямками, взяв собі радників і почав занурюватись в небачену ним до цього сферу державного управління культурою. Новий міністр мав написати стратегію гуманітарного розвитку (не перша спроба за останні 6 років), переглянути принципи фінансування (зокрема, творчих спілок), встановити нагляд за журналістами – словом, завдання стояли неабиякі. Після зміни Кабміну і рішення про роз’єднання Мінкульту (а по факту – перезбір міністерства в нову, досі небачену структуру) Бородянський відмовився його очолювати – за ним пішли майже всі заступники, окрім Світлани Фоменко (яка нині – т.в.о.) і держсекретаря Артема Біденка. Пошуки нового голови Мінкульту тривають досі – і, якщо вірити заступнику голови Офісу президента Юрію Костюку, мають завершитись наступного тижня.


Втім, епопея з пошуку міністра може протривати ще якийсь час – за свідченнями джерел, вже позаминулого тижня в ОП була впевненість, що омріяний міністр культури знайдений. Але щось пішло не так, і пошуки продовжились. За яким принципом? За все хороше проти усього поганого. В ОП хочуть, щоб наступний міністр «тримав планку Бородянського», був «не зашкварний», вмів домовлятись з усіма представниками багатоманітної української культурної флори і фауни, розбирався в усіх сферах, а не лише в одній, і розумівся на законодавстві та змінах, яких воно потребує. Це розмите формулювання малює в уяві міністра, який нічого суттєвого не зробить, скандалів не спричинить, радикальних змін не впровадить.


Втім, просто затикати кадрову дірку, в якій свистить протяг, в «зе-команді» теж не хочуть – на посаду міністра культури давно вишикувалась невелика черга, проте брати з неї кандидатів не поспішають. Тому Офіс президента озброївся єдиною, як їм здається, можливою тактикою: тицяти палицею в усіх, хто займається культурою в Україні і якось ще рухається. Хто озивається, того кличуть на бесіду на Банкову. Хтось відмовляється, когось кличуть під іншими приводами, хтось йде, щоб висловити своє обурення тим, що відбувається навколо. В міністри записуватись не поспішають.


Це можна зрозуміти: ніхто не хоче бути міністром чорної діри, на яку остаточно перетворили міністерство культури. Ніби і без цього йому бракувало недовіри з боку українських громадян, нерозуміння, навіщо витрачати на нього гроші платників податків (якби за кожне «нє, ну а чо, в Америці взагалі немає міністерства культури» хтось висаджував дерево в лісах Амазонії, ми б відновили їх дуже швидко), і ядучої зневаги. Гостроти відчуттів має додати той факт, що невідомо, скільки протягне уряд Дениса Шмигаля в цій швидкісній реформаторській машині імені Володимира Зеленського, і чи не підуть всі докладені потенційним міністром зусилля як вода у пісок, на якому за який-небудь рік треба буде зводити нове міністерство – культури і космічного туризму, наприклад. Кому мало – тримайте знецінення від колег в уряді, які не дуже розуміють, що таке культура і навіщо їй окремі політики, фрази типу «давайте краще на лікарні гроші дамо, а кіно якось потім знімемо» і загальний рівень компетентності серед так званих дісіжнмейкерів, який вже давно перетнув нуль і прямує до дев’ятого кола пекла.


На питання, під яку візію Офіс президента шукає міністра, чіткої відповіді отримати не вдалося. «Вони хочуть, щоб культура повертала вкладені інвестиції (слід думати, державні – прим.)», – прокоментував один наших співрозмовників. Інший співрозмовник згадав про розвиток креативних індустрій і охорону культурної спадщини – це тішить, особливо останнє – напівзабута в публічному дискурсі сфера, звідки періодично щось виринає, коли обвалюється якась стіна, або комусь хтось повертає віднайдене мистецтво.


В порівнянні з нинішньою ситуацією, розмиті політики за попереднього президента, де мало хто хотів брати на себе політичну відповідальність за реформи в культурі, а ті, хто хотів, приймав карколомні консервативні і непродуктивні рішення – це просто верх чіткості, прозорості мислення і структурованості. Наразі ті, хто достатньо компетентний для створення політик і візій того, як треба змінювати культурне поле, або завалені паперами по вуха , або рятують свої інституції від пожеж, спричинених некомпетентністю вищого керівництва. Полегшення бюрократичних процедур, про які йшлося відразу після Майдану, не відбулось, а красномовна ситуація з Центром Довженка, діяльність якого відкрито саботує нова голова Держкіно, є яскравим прикладом кризи в культурі.


Власне, призначення Марини Кудерчук – це осердя нової культурної політики, якщо це можна так назвати, і її наслідків. Зірваний конкурс, на якому була фаворитка (Юлія Сінькевич), переоголошення цього конкурсу («охрана отмена» як modus operandi), отримання тих самих результатів лише для того, щоб хтось зверху клацнув пальцями і міністр культури порекомендував потрібну комусь – не середовищу і індустрії – кандидатуру для призначення. На зміну принципу компетентності, який в культурі панував не усюди, але за яким діяли ті, хто почав працювати у держсекторі після Майдану, прийшла клановість – на ключові посади мають бути призначені потрібні люди.


Видається, тут йдеться про перемогу інерції і поразку принципу зусилля. Для компетентності і професійності потрібні зусилля. Для того, щоб дотримуватись карантину, потрібні зусилля. Для того, щоб розібратись в предметі, потрібні зусилля. Щоб бути людиною, потрібно робити зусилля кожного дня. Досвід останнього року вкотре за часи української незалежності демонструє, що для досягнення умовного «успіху» – обіймання певних посад, наприклад, – потрібно лише бути в правильному місці в правильний час. А зусилля нехай робить хтось інший. І ось на це порожнє місце, де мають бути компетентність, порядність і критичність, заповзає щось інше. Що – ми побачимо вже дуже скоро.


Джерело статті: “https://lb.ua/culture/2020/05/29/458709_oberezhno_dveri_vidchinyatsya.html”

Последнее от

Похожие материалы (по тегу)

Другие материалы в этой категории:

Проишествия

Редакция