Are You New User

Contact Us

Address :

Email :

Tel :

123 Web Street, Second Corner,Melbourne, Australia.

[email protected]

+66 (0) 123 456 7890

Руденко: Постріли на фронті – звуки тріщин на розломі останньої імперії. Ми відламуємося і дрейфуємо в бік Європи 16.05.2018

Руденко: Постріли на фронті – звуки тріщин на розломі останньої імперії. Ми відламуємося і дрейфуємо в бік Європи
Руденко: Ми ніколи не боролися за те, щоб на сході України були українські медіа і переважала українська культура. Саме тому ми зазнали фіаско на Донбасі

Валентина Руденко – український політик, медіа-експерт, кінорежисер. Вона працює директором програм в Інституті президента Віктора Ющенка, є членом президії виконавчого комітету Радикальної партії Олега Ляшка, викладає в Дипломатичній академії імені Геннадія Вдовенка при МЗС України.

"Я прожила три різні професійні життя: кінорежисера, телевізійного менеджера та політичного менеджера", – розповіла кореспонденту видання "ГОРДОН" Руденко.

Її фільми "Без мене", "Гагарін, я вас любила", "Мулен Руж" здобули високі оцінки критиків та нагороди на міжнародних фестивалях на початку 1990-х. Але вона покинула кіно і зайнялася розвитком телебачення. Руденко – один із засновників і багаторічний піар-директор українського каналу "1+1". Із 2002-го до 2005 року працювала піар-директором російського телевізійного холдингу СТС, після чого одержала запрошення від президента Віктора Ющенка і повернулася в Україну. Стала його радником, очолила комунікаційну службу й обійняла посаду заступника глави Адміністрації Президента.

Руденко була арт-директором кінофестивалю "Молодість", членом наглядової ради комплексу "Мистецький арсенал", який створювали у 2009 році. Зараз вона входить до опікунської ради Національного заповідника "Батурин" і низки інших установ культури.

В інтерв’ю виданню "ГОРДОН" Руденко розповіла, чому віддає перевагу просвітницькій і політичній роботі, із якої причини з усіх парламентських сил обрала Радикальну партію, коли, на її думку, може змінитися якість політичного дискурсу в Україні, якою має бути стратегія розвитку держави, щоб ефективно протистояти російській агресії, формувати національну свідомість і одночасно консолідувати українців.

Політик не може бути як холодець – приємним на смак, але холодним і трохи тремтячим

– Ви одночасно є директором програм в Інституті президента Віктора Ющенка і членом президії виконавчого комітету Радикальної партії Олега Ляшка. Поясніть, як ці два такі різні політики поєднуються у вашому житті?

– Ющенко і Ляшко – різні за характером люди й політики. Вони обидва – патріоти. Для мене це визначальне. Я не бачу інших парламентських або навколопарламентських сил, які були б настільки українськими, як Радикальна партія. Приємно, що вони підхопили ідею Радикальної партії, створеної свого часу Іваном Франком. Ляшко повернув її в українську політику і розвиває. Я багато років вивчаю питання культури та її розвитку. І дуже рада мати можливість ще й політично це реалізувати.


Фото из архива Валентины Руденко
На знімку (зліва направо) радикали Андрій Лозовий та Олег Ляшко, Валентина Руденко та третій президент України Віктор Ющенко. Фото з архіву Валентини Руденко


– Ющенко збирається на вибори у 2019 році?

– Краще запитати його самого. Політичної кар’єри він не покидав. Віктор Андрійович бере участь у багатьох заходах, багато робить для України у зовнішній політиці. Коли Ющенко перетинає кордони України, до нього поспішають журналісти з найавторитетніших видань – для них він найкращий експерт щодо України та Східної Європи. Подивіться, скільки протягом останніх півроку він дав інтерв’ю західним виданням. А в Україні – мовчок. Мабуть, тільки в головного редактора видання "ГОРДОН" Олесі Бацман із ним був ефір.

Це теж показник рівня журналістики. Ми спостерігаємо очевидне пожовтіння преси, брехливу метушню, плітки – це все породжує хаос, який звалюють на голови українців із телевізора і ще якихось немислимих ЗМІ. Серйозна розмова в більшості випадків не під силу сьогоднішній журналістиці. Немає масштабу сприйняття дійсності. Ось, мабуть, "доросла команда" на каналі "Прямий", у вас на сайті "ГОРДОН", Лариса Івшина у своїй газеті "День" та Наташа Влащенко на ZIK тримають планку. Усі інші – як петеушники...

Повернімося до Ющенка. Він відпрацював президентом увесь свій строк. Тепер спокійно ходить у супермаркет, на антикварний ринок, на концерти. Це ще один доказ, що Україна – не Росія, підтвердження демократичності нашої країни. Це частина іміджу України, яку Ющенко любить безмежно.


Фото: Юрій Ройко / Facebook
Руденко: Не треба спрощувати Ляшка. Він дуже добре підготовлений, розуміється на економічних питаннях. Фото: Юрій Ройко / Facebook


– Ющенко – ерудит, поціновувач мистецтва, колекціонер. Тут усе зрозуміло. Але Ляшко... Вас не бентежать його зухвала поведінка і бекграунд?

– Політик не може бути як холодець – приємним на смак, але холодним і трохи тремтячим. Ляшко – людина-трибун. У нього і риторика трибуна. Його життя не дало йому жодного шансу стати тим, ким він став. Він добився всього винятково силою характеру. Він людина з великим потенціалом, харизматична й енергійна. Я знаю, що попереду у нього великий шлях. Його натиск і енергія – запорука його політичних успіхів!

Не треба спрощувати Ляшка. Він дуже добре підготовлений, розуміється на економічних питаннях. Він робить усе, щоб основні закони, які зміцнюють українську економіку й соціальну сферу, було ухвалено. Він домагається змін у соціальній сфері.

Предмет лобізму Ляшка – краще життя для громадян України, зростання економіки і мирне, благополучне життя країни. А подивіться його виступ у парламенті Європи в ПАРЄ. Хіба хтось краще відстоює інтереси України й українців, ще хтось виступає з таким пафосом і натиском? Він важковаговик української політики. У 2014 році Ляшко здобув третій результат на президентських виборах. Це в 40 років! Він здатний робити несподівані сильні вчинки. Це єдиний політик, який дав можливість синові Романа Шухевича зайти в український парламент. Ніхто цього не зробив, ніхто. Тільки Ляшко.

Улюблена національна забава: у когось біг по пеньках, у нас – по граблях

– Уже видно, як усі політики включилися в парламентську і президентську передвиборчі кампанії 2019 року. Як думаєте, вони принесуть українському народові очікувані зміни? Чи обличчя і методи залишаться тими самими?

– Президента не можна спустити на парашуті. Він уже відомий, він уже в українській політиці. Залишилося тільки провести вибори. Та й нинішній парламент не з Марса надіслали. Його обрали українці. І поки люди продовжують за 200–500 грн продавати свої голоси, нічого не зміниться. Політики наживаються, а народ обирає тих самих. Так і живемо, що дуже прикро.

Наприклад, у свідомості більшості людей війна на сході не пов’язана з Партією регіонів і Опоблоком. А хіба не депутати цих фракцій у 2014 році їздили в Москву, у Державну думу? Хтось аналізував, про що вони там говорили, чого просили? І ось ці люди сидять сьогодні в українському парламенті й у владних кабінетах. І це ми їх знову обрали. Усе це підсумок нашої громадянської безвідповідальності.

Відстань від узятих грошей за кандидата чи партію і кинутого бюлетеня до плати за комуналку, несправедливих судів, штрафів, обтяжливих податків – дуже коротка! Люди цього не хочуть зрозуміти. Психологія паразитична і відстала: ми його чи їх обрали, вони нам усе зроблять. Потрібно думати, аналізувати, співставляти! А в наших виборців пам’ять дуже коротка! Усі кричать про права, а про обов’язки ніхто не говорить. Адже робити розумний і правильний вибір – це наш обов’язок!

Не треба розповідати, що всі вибори фальсифікують, що Ющенко привів Януковича тощо. Подивіться, у цій країні Тимошенко – знову один із лідерів президентських перегонів, а її політична сила серед лідерів парламентських перегонів. Хто не знає, хто така Тимошенко? Адже її газова угода 2009 року – зашморг на шиї української економіки та українських громадян. Хто не знає про мільйони, украдені нею разом із Лазаренком? Скажіть, як таке може бути? Але знову і знову виборці будуть наступати на ці граблі. Улюблена національна забава. У когось біг по пеньках. У нас – по граблях. І чия це відповідальність? Тільки громадян України!

Але і для політиків, насамперед кандидатів у президенти, теж мають бути культура і правила виборів, а Конституція і закон про вибори мусять бути непорушними. Усі кандидати мають визнати результати виборів. Україна революцій більше не витримає. У європейській країні зміна влади має відбуватися тільки шляхом виборів.


Фото:
Руденко: Свого часу Ющенко хотів "зшити" країну. Якщо хтось забув, нагадаю: уже у 2004 році українців поділили на три сорти. І зробила це Партія регіонів. Фото з архіву Валентини Руденко


– Як думаєте, в Україні можуть з’явитися політики рівня Вінстона Черчилля, Конрада Аденауера, Рональда Рейгана чи Маргарет Тетчер?

– Політиків можна виростити і зробити президентами. Суспільство має дозріти, щоб вибирати людей саме з таким потенціалом. На жаль, ми не Польща, Литва чи Латвія, де завжди була єдність у питаннях державності, де на питання мови, вступу до НАТО або євроінтеграції завжди відповідь була "так" у всієї нації. Це багато чого визначило в їхньому рівні життя та захисті державних інтересів.

Нещодавно на екрани вийшов фільм "Темні часи" про Вінстона Черчилля. Нехай сьогодні наш президент зайде у вагон метро і запитає людей, чого вони хочуть. Люди у вагоні будуть говорити різне: одні – що Росія добра, інші – погана, треті будуть хапати перших за грудки і трясти... У нас немає єдності у глобальних національних, державних питаннях. Саме тут країна розколота. І цей розкол принесли ще до 2014 року з-за кордону. Ми знаємо, із якої країни, і знаємо, навіщо.

Свого часу Ющенко хотів "зшити" країну. Якщо хтось забув, нагадаю: уже у 2004 році українців поділили на три сорти. І зробила це Партія регіонів, яка довела Донбас до того становища, у якому він зараз перебуває.

Гібридна війна почалася не у 2014 році, а набагато раніше. Інформаційний простір після проголошення незалежності в нас залишався радянським. Війна стала розплатою, як я називаю, за "совєтизм". Це такий різновид інформаційної агресії. На жаль, сьогодні атакують нас не тільки бетеери, але й люди, які опинилися під упливом цього "совєтизму".

Слава богу, росіянам так і не вдалося воєнним шляхом просунутися в Україну, але їм вдалося посіяти хаос. Від цього нашу країну постійно лихоманить, саме тому, що ворог просунувся глибоко в головах людей. Це найбільша наша проблема. І ми маємо кожного дня і кожної години думати, що із цим робити.

Ми зараз воюємо за цивілізаційні цінності, а це насамперед культура. І на ній не можна економити

– А хіба ця війна не змогла об’єднати націю в боротьбі за виживання? Нас розколювали, наприклад, за мовним принципом, а сьогодні ми бачимо, як пліч-о-пліч за цілісність країни воюють російськомовні та українськомовні хлопці зі Львівської області та Донецької...

– Я знаю багатьох людей, які не дуже добре знають українську історію, але я точно знаю: якщо знадобиться, вони підуть захищати Україну. Дійсно, серед воїнів на східному фронті не так багато розмовляє ідеально українською. Це феномен нашої нації та часу. Це, безумовно, об’єднавчий фактор. Водночас політики намагаються зробити його роз’єднувальним. Постійно вкидають провокації, і, звісно, північному сусідові це вигідно.

Що стосується української мови, я вважаю, правило має бути одним для всіх: живеш тут, маєш паспорт цієї країни – вчи українську. Це світові та європейські стандарти. Удома, на кухні, у сім’ї можеш говорити будь-якою мовою, але громадянин має вміти порозумітися, написати заяву або інший документ, брати участь у виборах, бути повноцінним членом суспільства. Хіба українська мова така важка, що її неможливо вивчити? Тільки небажання говорити мовою країни, громадянином якої ти є, заважає вивчити українську мову.

Проблема наших східних територій навіть не в мові (хоча саме це питання стало обґрунтуванням російської окупації), а в тому, що всі роки незалежності там переважав російськомовний культурний контекст. Свідомість людей формувалася під упливом РФ, країни, яка розташована поруч. Ми ж ніколи не боролися за те, щоб на сході України були українські медіа і переважала українська культура. І так вийшло, що ці території стали найпроблемнішими для української державності. Саме тому ми зазнали фіаско на Донбасі.


Руденко: Фото из архива Валентины Руденко
Руденко: Сьогодні нам необхідно працювати над тим, щоб українська свідомість не була другосортною. Ми – велика нація, у нас є власні герої і генії. Фото з архіву Валентини Руденко


Подивіться, у росіян нічого не вийшло в Києві, Дніпрі, Харкові та навіть Одесі. А вийшло тільки там, на Донбасі, де ми дуже мало дбали про формування української самосвідомості у своїх громадян. І сьогодні нам необхідно працювати над тим, щоб українська свідомість не була другосортною. Ми – велика нація, у нас є власні герої і генії. І є кого звеличувати.

Зараз нам потрібна перемога у війні. Для цього ми маємо самі консолідуватися і консолідувати міжнародну спільноту. Сьогодні на сході України – не тільки війна з РФ. Постріли на фронті – це звуки тріщин на розломі останньої імперії. Ми відламуємося, наче крижина, і дрейфуємо в бік Європи. А великий льодовик ще нас тримає. Але все одно перевага народу, який народився вже в незалежній Україні і живе з цією свідомістю, настільки велика, що очевидно: ми відриваємося. Лінія розмежування на фронті – це розлом між цивілізацією і Мордором. Але, якщо світ не повірить, не допоможе нам, а продовжить демонструвати тільки "стурбованість", ця історія накриє всю Європу. Мало нікому не видасться.

– Євросоюз не вірить у такий сценарій, бо має організацію колективної безпеки – НАТО – і сучасне озброєння.

– Зараз усе настільки очевидно, що не помічати цю "близость гибельного шага", як писав великий Борис Пастернак, уже злочинно.

Поведінка політика-чоловіка на ім’я Тереза Мей дуже красномовна. Але чи дадуть їй бізнес і впливові кола Англії піти до кінця? Адже у 2014 році, під час анексії Криму, інший політик-чоловік, Ангела Меркель, поспілкувавшись із Путіним телефоном, сказала: "Він утратив зв’язок із реальністю, думаймо, що робити". Але тут німецький бізнес швидко мобілізувався: “Фрау канцлер, ви в курсі що в нас 50% торгового обороту, газ та, власне, ще пів-економіки щільно зав’язані на РФ? Зменшіть оберти". І вона почула німецький бізнес. І ось уже вчетверте стала канцлером ФРН. Ангела Меркель поводиться досить жорстко, але прогресу в її позиції особливого немає.

Я б дуже хотіла вірити, що Тереза Мей зможе. Її риторика дає надію. А ось дії європейських політиків переважно занадто дипломатичні.

Це як у відомому фільмі "Квадрат" Рубена Естлунда. "Щось" на ім’я Олег знущається над публікою, і всі чемно відвертаються, не розуміючи, як поводитися. А потім згуртовуються, і Олег дістає відповідь. Це один із прикладів художнього осмислення нинішніх світових реалій.

Тому дипломатія – трохи нерівноцінна зброя. Мабуть, потрібні способи прямого, жорсткішого впливу.

Школа дає знання, але вона не в змозі сформувати цілісну особистість із національною самоідентифікацією. Набагато простіше вдягнути віночок або шаровари і станцювати гопак

– Ви говорите про необхідність змінювати національну самосвідомість. Це доволі непростий процес. І ми бачимо певні зміни...

– На жаль, через кров...

– Ви давно займаєтеся політикою, культурою, мас-медіа. Як уважаєте, що необхідно робити зараз, щоб формувалася повноцінна національна самосвідомість у людей? Очевидно, для цього мало вдягнути вишиванку і заговорити українською.

– Бути українцем, коли у країні все добре і спокійно, – це одне, а коли країна переживає важкі часи – зовсім інше. Не всі можуть витримати це випробування. І ми бачимо вимивання величезної кількості людей. Багато хто виїжджає за кордон. Не всі їдуть по зарплату, хоча для багатьох саме цей фактор є визначальним. Інші просто хочуть мати важелі соціального захисту, жити у країні, де поліція і держава захищають від будь-якої несправедливості, де верховенство права, а не президента або його друзів.

У питаннях формування свідомості через доступність та швидкість донесення інформації на першому місці мас-медіа. Потім ідуть освіта й культура. І ми бачимо, скільки прогалин у нас у цих сферах.

Журналістика – це модерування громадських думок. А наші журналісти – наче малі діти. Як люди до 30 років, коли вони ще самі незрілі ментально, можуть модерувати громадські думки? Увімкніть будь-який іноземний телеканал, подивіться, хто веде новини. Це люди, яким за 40 років. Це той вік, коли людина має право вийти і звернутися до громади зі словами: "Добрий вечір, українці". А наші ведучі сьогодні в одному політтаборі, завтра – в іншому. Усе залежить від зарплати. Їхня позиція постійно змінюється відповідно до змін місця роботи. І як їм довіряти?

Подивімося на освіту. Навіть діти, які ще погано розмовляють, у дитячих садках промовляють вірші Тараса Шевченка українською, знають українські казки, тому що в садочках говорять українською та є відповідні програми для розвитку. Потім школа. Початкова ще більш-менш. Далі діти беруть у руки гаджети і разом із ними одержують необмежений доступ до інформації. Там, у вільному інтернеті, усе не українське. А доправлення інформації відбувається з такою швидкістю і так упливає на дитячу свідомість, що до 15 років у більшості випадків ми одержуємо нормального середнього ватника. Мені гірко про це говорити. Школа дає знання, але вона не в змозі сформувати цілісну особистість із національною самоідентифікацією. Набагато простіше вдягнути віночок або шаровари і станцювати гопак.

І цей ватничок, помножений на підлітковий опір, вступає до університету. Ми не дуже розуміємо, що там відбувається. А потім ми бачимо людей, які хочуть виїхати... І навіть не з причин, про які я говорила вище, а просто виїхати і жити, як їм здається, краще, що, до речі, не завжди виходить.


Фото из архива Валентины Руденко
Руденко: Бізнесмени і політики не "священні корови". Чому ж із їхньою "ватницькою діяльністю" все окей, а згадують лише артистів? Фото з архіву Валентини Руденко


Ми зараз воюємо за цивілізаційні цінності, а це насамперед культура. І на цьому не можна економити. Серед усіх видів мистецтва завдяки швидкому доправленню лідирує кіно. І, на щастя, тут у нас зараз прорив. З’явилися бюджети, проходять пітчинги, розвиваються українські кінокомпанії.

Подивіться, що сталося з нашим мультфільмом "Украдена принцеса". У перший вік-енд березня діснеєвський мультфільм "Коко" подивилося лише 130 тис. глядачів, а наш український мультик – 300 тис., і він заробив 21 млн₴ "Кіборги" протягом усього періоду прокату заробили 22 млн. Упевнена, мультфільм поб’є всі рекорди прокату. Його правильно зроблено. У ньому використано англійський ліпсинг – мовну анімацію, потрапляння в губи. Його можна продати в усі країни світу, тому що його легко озвучувати. І вже понад 30 країн, включно з Китаєм, його купило. Це перший великий успіх в анімації. Тож не треба прибіднятися: у нас є серйозні професіонали, які можуть конкурувати навіть із такими компаніями, як Disney.

Нещодавно я подивилася соціологію: англійська компанія проаналізувала російський медійний ринок виробників контенту. До переліку лідерів потрапили дві українські компанії Star Media і FILM.UA Group. Це тисячі квадратних метрів павільйонів у нас, тисячі робочих місць у нашій індустрії кіно! Дві українські компанії здійснюють таку експансію на російський ринок. 375 тис. годин на каналах ОРТ і "Россия" зайняла продукція Star Media. Тобто українська продукція займає годину ефірного часу щодня. І ось запитання: чому на наших телеканалах немає якісної телепродукції, адже саме тут має бути ключ нашої самоідентифікації – історія нашої країни, наша героїка. У цьому сенсі треба брати приклад із РФ. Звичайно, накачувати глядача не варто, але звертатися до історії і наших історичних особистостей необхідно. Інакше ми ніколи не виберемося із цієї радянсько-російської безодні.

– Узагалі-то в нас не заохочують співпрацю із країною-агресором.

– Відсутність кордонів дає розмитість принципів і правил. Подивімося, куди йдуть цукерки "Рошен". Або розберімося з газом, трубами, колесами для потязі в і ще багато з чим. І тут виявиться, що в нас із росіянами спільний бізнес, а "зрадники" чомусь тільки артисти.

Звісно, артисти мусять мати такий рівень самоусвідомлення, щоб не було соромно за них і нашу країну. Чи можна уявити собі виступ Клавдії Шульженко під час Другої світової у фашистській Німеччині? Або щоб СРСР продавав або купував метал, нафту, паровози і продукти харчування в Німеччини? І всі без винятку бізнесмени і політики не мають бути "священі корови". Закон один для всіх. Чому ж з їхньою "ватницькою діяльністю" все окей, а згадують лише артистів?

Потрібно ухвалити нарешті правильну фіскальну політику, щоб меценату було вигідно підтримувати музеї. Це той випадок, коли багаті мають поділитися з бідними

– Кіно вже дістало підтримку, поп-музика і література піднімаються. Але інші види мистецтва здаються втраченими, не затребуваними в Україні. Вони не дають великих доходів, тому перестали бути актуальними?

– Була одна людина, яка намагалася на кіностудії імені Довженка все реформувати. Вона зробила ремонт, навела лад у павільйоні і головному корпусі, посадила у відремонтовані кабінети кінематографістів. Але потім почалося: хто це такий, що за прибулець? Його витиснули. Він знайшов інвесторів і побудував кіностудію "Вікторія". Там усе гідно влаштовано, тисячі квадратних метрів різних павільйонів. Людина заробляє гроші. Кіностудію імені Олександра Довженка хочуть розпродати, але ж там могла бути прекрасна кіностудія або великий культурний центр із музеєм кіно, кінозалами, бібліотеками. Десятки нових кінематографістів переймалися, де взяти бюджети, щоб знімати кіно.

Держава сьогодні зобов’язана виробити стратегію розвитку і підтримки культури загалом. І на місці Мінкультури я б тільки цим і займалася. Настав час будувати великі, сучасні центри культури. Такі комплекси, як у Більбао або Центр Помпіду в Парижі, мають з’явитися в Києві, Сєверодонецьку, Одесі, Харкові, Львові.

Японці для культури взагалі відходять від капітального будівництва – ось надули величезний культурний центр із гуми. Він стоїть як мушля на Фукусімі. Це величезний концертний комплекс, де постійно лунає музика, яку загиблі слухають і залишаються з нами. Така нестандартна концепція. І нам сьогодні потрібні такі проекти.


img-90de221ef84000250718ca1fcc030251-v
Руденко: Писанка – наш український дзен. А фестиваль на Софійській площі в Києві – найкращий приклад і формування національної самоідентифікації, і служіння суспільству, і людської доброти. Фото з архіву Валентини Руденко


Зміг же французький президент Франсуа Метеран із вокзалу зробити Музей д’Орсе в Парижі і зібрати там унікальну колекцію. Чому в нас таке неможливо? У нас величезна культурна спадщина. Для її демонстрації потрібні музеї і культурні центри, щоб артефакти не вкривалися цвіллю у сховищах. Адже в усіх українських державних музеях злидні: протікають дахи, по стінах тече вода і страшенна вогкість. Не знаю, хто з реставраторів візьметься повертати нашу спадщину до життя. Це вже не зберігання, а знищення.

Держава має почати будувати сучасні культурні центри і платити зарплату людям, які працюють там, а колекції – питання, яке можна розв′язати. Потрібно дати поштовх меценатству, ухвалити нарешті правильну фіскальну політику, щоб меценату було вигідно підтримувати музеї. Це той випадок, коли багаті мають поділитися з бідними.

– Ви вірите, що наші багатії погодяться розлучитися зі своїми грошима заради створення культурної спадщини для майбутніх поколінь?

– Я пам’ятаю, як Ющенко відкривав "Мистецький арсенал" і говорив заможним людям: ваші прізвища напишуть на цих стінах – це теж важливий фактор для мотивації. І я бачила людей, які давали гроші або передавали свої колекції.

Цими днями на Софійській площі у Києві проходить фестиваль писанки. Це історично знакове для нас місце. Наша Софія Київська бачила та чула Ярослава Мудрого, Анну Ярославну, Івана Мазепу, Богдана Хмельницького, діячів УНР та перших років української незалежності. А тепер тут коштом меценатів який рік влаштовують фестиваль, що збирає людей із різних міст країни. Писанка – наш український дзен. А цей фестиваль – найкращий приклад і формування національної самоідентифікації, і служіння суспільству, і людської доброти.

Сьогодні треба дати поштовх розвитку культури. Якщо не зробити цього зараз, то вже за кілька десятків років буде пізно. Адже протягом 27 років незалежності, напевно, мало що закуповували в музейні колекції, якщо взагалі закуповували. Навпаки, щось украли, щось вивезли.

Нарешті настав час зрозуміти, що культура – це прибутково. От, наприклад, у нас у країні всього 500 кінозалів. Знаєте, скільки у Франції? П’ять тисяч. І всі вони дають прибуток. Тож держава може в цьому навіть не брати участі. Просто дайте людям можливість, вони самі побудують культурні центри в кожній області.

Часто талановиті люди за людськими якостями або за політичними поглядами є людьми, негідними свого таланту

– У 1990-ті ріки ви вчилися на вищих курсах сценаристів і режисерів у Москві в майстернях у знаменитих Ельдара Рязанова і Микити Михалкова. Можете розповісти, яке враження на вас справили ці діячі?

– Як педагоги вони видатні. Але бачите, наскільки різні люди? Рязанов залишався в таборі демократів. До останнього слово "совість" було для нього не фігурою мови. Його прекрасні фільми наповнені тонкою іронією і гумором, рясніють ще якимись зашифрованими смислами. У них немає ні грама агресії чи політиканства. Талановитий інтелектуал, який наприкінці життя не переставав дивуватися своїм колегам, що легко перетворилися на підспівувачів і негідників.

Що ж стосується Михалкова, він виявився агресивним імперіалістом. Можна навіть сказати, шовіністом. Він не націоналіст, бо націоналіст – це патріот, який любить свою країну і не заперечує прав інших націй і народів. Михалков відмовляє людям у праві бути іншими, мати свою країну, історію та навіть релігійну історію. Заявка на самобутність для нього просто образлива. Слов’янин – отже, росіянин. Не хочете йти в "наш русский мир" – силою візьмемо. Такий його "русский мир". Це жахливо, тому що Михалков – справжній інтелектуал, талановитий режисер, сценарист і актор, але його талант сьогодні служить дияволу.


Валентина Руденко зі своїм однокурсником, російським режисером Олексієм Балабановим. Фото з архіву Валентини Руденко
Валентина Руденко зі своїм однокурсником, російським режисером Олексієм Балабановим. Фото з архіву Валентини Руденко


Знаєте, камбоджійський лідер Пол Пот двічі закінчив Сорбонну, а знищив три мільйони своїх співвітчизників. З інтелектуалами відбуваються такі речі. Не всі можуть впоратися з величчю власного таланту. І часто стикаєшся з тим, що талановиті люди за людським якостям або за політичними поглядами є людьми, негідними свого таланту.

– У Михалкова вже тоді були замашки шовініста?

– Він завжди грався в російський шовінізм. Починалося все нешкідливо. Тоді у СРСР усі були рівними. Росіяни, звісно, трохи рівнішими, особливо москвичі. Ми відмахувалися: це побутова історія. Але потім побутове, особисте, суб’єктивне вилізло як шовінізм і накрило Росію, немов парасолька.

– Лист на підтримку окупації Криму підписали сотні діячів культури Росії. Виходить, шовінізм у цьому талановитому середовищі не таке вже рідкісне явище...

– Не треба відкидати фактор страху. Багато хто це зробив під впливом мотивації: я боюся за себе, свою сім’ю, свій театр.

Уже на початку 2000-х, коли нічого не віщувало біди, було багато симптомів! Ось приклад. Режисер Олексій Балабанов – мій однокурсник, людина, яку я обожнювала, якій допомагала, наполягла, щоб він робив свій дебют у Києві. І він зняв свій фільм. Але українську незалежність сприйняв вороже: "Це зрада! Як ви могли нас зрадити?" Для Балабанова це був Рубікон. Я з ним багато говорила, пояснювала, що немає ні зради, ні ворожнечі. Але сам факт української незалежності дратував його. Фраза його героя з фільму "Брат-2" під час убивства українця "Це тобі за Севастополь!" стала крапкою в наших стосунках. Балабанов мені так і сказав: "Знай, цю фразу присвячено тобі!"

Космос – це клуб країн із розвиненими високими технологіями, великими можливостями й амбіціями. На жаль, у цьому клубі нас не чекають

– Оскільки 12 квітня виповниться 57 років із дня першого польоту людини в космос, хочу згадати вашу режисерську роботу над фільмом "Гагарін, я вас любила" в 1991 році. Що для вас виявилося найціннішим у цьому досвіді?

– 1990-ті роки були часом великої політизації мистецтва. Сплеск документалістики: тільки-но відкрили архіви, і всі знімали про радянських діячів Олексія Рикова, Миколу Бухаріна, Льва Троцького, режисера Всеволода Меєргольда тощо. Мені не хотілося йти в загальному руслі викривачів, а хотілося зробити фільм про те, що було об’єднавчого в ідеології СРСР.

Потрібно визнати, радянська пропагандистська машина була дуже потужною. Як і нинішню російську, її будували здебільшого на залякуванні: не згоден із нашою думкою – знайдеш себе у катівнях у найкращому разі. І люди легко перетворювалися на підспівувачів. Але ж радянській країні потрібні були і Прометеї, приклади для наслідування. Один із них – космонавт Юрій Гагарін. В епоху "відлиги" він став символом країни. Не існувало міста чи села, де не було б вулиці Гагаріна. Образ Гагаріна – одна з найяскравіших міфологем СРСР.

МУЛЬТИМЕДІА
Фільм Валентини Руденко "Гагарін, я вас любила". Відео:
Ностальгия Эпоха СССР / YouTube

Я випадково побачила соціологічне опитування, яке засвідчило, що за популярністю Гагарін другий після Леніна. І мені захотілося розповісти, що країна, яка скерувала Гагаріна в космос і створила цей міф, закінчилася. Мій фільм – це прощання із СРСР. Принаймні, коли я його робила, я думала саме так!

– Як ви домоглися зустрічі із дружиною Гагаріна Валентиною? Ви самі казали, що вона дуже закрита людина.

– Я навчалася в Москві і заїхала до своєї знайомої в Зоряне містечко. Пам’ятаю, вийшла на балкон і побачила, як унизу спиною до будинку стояла статуя Гагаріна. Його вдова жила трохи вище. І я подумала: щодня з вікна вона дивиться на спину свого чоловіка, який стоїть величезним пам’ятником! Мене це настільки вразило, що я вирішила зробити свій фільм.


Руденко: Атмосферу дому вдови Гагаріна мені хотілося вловити й передати. Скріншот: Ностальгия Эпоха СССР / YouTube
Руденко: Атмосферу дому вдови Гагаріна мені хотілося вловити й передати. Скріншот: Ностальгия Эпоха СССР / YouTube


Було важко домовлятися. Я стала приїжджати в Зоряне містечко. Уперше підійшла до Валентини Гагаріної просто на вулиці. Мені вдалося знайти з нею контакт. Валентина Іванівна мене прийняла і запросила додому. Ми багато разів зустрічалися і говорили. І вона погодилася зніматися, тільки відразу попросила: "Можна я нічого не буду говорити?" Так і домовились. До речі, вона такою і була. Для неї органічніше мовчати, ніж говорити.

До того часу Гагаріна вже жила сама. Дочки виросли і поїхали. До неї іноді приїжджала онука. Під час однієї із поїздок у Латинську Америку Гагаріну подарували папугу, що розмовляв. Коли я знімала кіно, він уже був стареньким. У нього часто псувався настрій і він починав несамовито кричати. Говорити він не міг, бо з ним ніхто не розмовляв. Так вони вдвох із папугою і жили. Цю атмосферу дому вдови Гагаріна мені хотілося вловити й передати.

– У фільмі багато архівних відео- й аудіозаписів про підготовку до польоту, виступи Гагаріна. Як вдалося їх дістати?

– Зйомки відбувалися в останні місяці існування СРСР, улітку 1991 року. Саме тоді я працювала в архівах. Адже "Гагарін, я вас любила" – це спільний українсько-німецький проект. Фільм знято на замовлення каналу ZDF – "Друге німецьке телебачення". Ось ZDF і звертався по архівні зйомки й записи. Фактор західного ТБ мав свій уплив. Нам дозволили користуватися радянськими архівами.

– Після цієї кінороботи ваш інтерес до космічної теми зберігся?

– Безумовно, адже космос – лідерська тема. Статус космічної держави абсолютно тотожний статусу ядерної держави. Політ Гагаріна вивів СРСР у категорію розвинених країн. Тільки сильній економіці було таке під силу. І вже нікого не цікавило, що, коли Гагарін полетів у космос, у 80% радянських сіл не було світла й газу. Країна гігантськи відставала в усіх сферах, зате амбітні галузі, які давали агресивний піар, розвивалися.

А сьогодні космос – це клуб країн із розвиненими високими технологіями, великими можливостями й амбіціями. На жаль, у цьому клубі нас не чекають, хоча Україна все одно бере участь у цих процесах: практично кожен дев’ятий або 10 запуск у світі відбувається за участю української техніки. Але сам клуб – закрите та дороге задоволення.

Нас туди вже не пустять. Ми самі здали ядерну зброю. Хоча військовий потенціал України на той момент був третім у світі. Ми відмовилися від усього, нічого взамін так і не одержавши. Леонід Кравчук, який підписав цей папір – Будапештський меморандум, – говорив, якби не здали зброю, в України забрали б незалежність.

– А чи так це насправді?

– Думаю, Кравчук не бреше. Інша річ, він не хоче це сформулювати відкрито, тому що немає Бориса Єльцина. А Джон Мейджор і Білл Клінтон уже не зізнаються. А свого часу треба було чесно все пояснити, щоб люди знали. Адже це частина української історії, отже, ми колись дізнаємося правду.


Джерело статті: “http://gordonua.com/ukr/publications/rudenko-postrili-na-fronti-zvuki-trishchin-na-rozlomi-ostannoji-imperiji-mi-otlamyvaemsja-i-drejfuem-v-bik-jevropi-240147.html”

Последнее от

Похожие материалы (по тегу)

Другие материалы в этой категории:

Проишествия

Редакция