Are You New User

«Жити важко, але будемо терпіти». Впливовий соціолог про те, що коїться у головах росіян 01.06.2018

«Жити важко, але будемо терпіти». Впливовий соціолог про те, що коїться у головах росіян
Керівник «Левада-Центру» Лев Гудков — «Жити важко, але будемо терпіти». Впливовий соціолог про те, що коїться у головах росіян
Керівник «Левада-Центру» Лев Гудков




Керівник «Левада-Центру» Лев Гудков: На президентських виборах може бути зафіксована рекордно низька явка


Наприкінці грудня впливовий незалежний російський соціологічний «Левада-центр» опублікував результати досліджень очікувань росіян від 2018-го року. Понад 80% країни-агресора вважають, що скоро їхнє життя нарешті покращиться, вони очікують на позитивні зміни. Ще 35% очікують на масові протести. Попри невдоволення нинішнім рівнем життя люди сподіваються, що бажані зміни їм має забезпечити… Путін. Тобто жодної інтриги перед березневими виборами президента не залишається. Третина росіян вважають Україну своїм головним ворогом. З нами у списку ще США і НАТО.


В інтерв’ю «Главкому» директор «Левада-центру» Лев Гудков розповів, як у голові російського виборця поєднується любов до президента із сильним бажанням змін, чому ненависть до України — це надовго, та чим здивують чергові «вибори Путіна».


Згідно з результатами останніх досліджень «Левада-Центру», 56% росіян очікують поліпшення політичного становища в країні, а 51% вважають, що й ситуація в економіці також покращиться. Звідки такий оптимізм під час кризи?


Перш за все, це припинення конфронтації із Заходом, нормалізація відносин з Україною, взагалі демілітаризація політики. По-друге, очікують поліпшення економічної ситуації в країні тому, що Росія у кризі, в стагнації, економіка не розвивається. Саме тому у людей відчувається напруження, тривога. Єдиний вихід – це надіятися на краще. Ілюзія взагалі дуже міцний матеріал у соціальних відносинах. Я кажу про ілюзії саме тому, що вони не потребують підстав. Люди просто хочуть кращого, тому і надіються на це. «Авось, а раптом» — це такі пояснення, які завжди працюють.


«Політичне поле повністю випалено»


Опитування кажуть про те, що загалом 83% громадян очікують змін. Але парадокс у тому, що після 18 років правління Путіна, народ чекає, що ці зміни знову зробить він. Як пояснити таку логіку?


Певна логіка в таких думках, звичайно, є. Політичне поле повністю випалено. Посилення централізованої авторитарної держави змушує людей сподіватися тільки на владу. В якомусь смислі ми повертаємося до радянських часів, коли всі відкриті очікування були пов’язані з політикою влади, з посиленням розподільчої політики, збільшенням соціальних видатків. Це єдина підстава, єдине пояснення.


Але Путін при владі два десятки років, за тривалістю свого владарювання він випередив вже й Брежнєва. Чому люди переконані, що саме тепер Путін повинен щось покращити?


Люди розуміють, що держава їх обдурює. Реальні міркування, тобто твереза оцінка ситуації підказує, що нічого такого не буде, але надіються на краще все одно.


Як ця твереза оцінка приправлена ілюзіями вплине на явку на березневих президентських виборах?


В якійсь мірі позначиться. Тому що ті люди, які не задоволені політикою нинішнього керівництва РФ, просто не прийдуть на вибори. При цьому не думаю, що вони бойкотуватимуть вибори, просто спостерігатимемо такий пасивний спротив. Думаю, що явка буде найнижчою за весь час спостережень. Можливо, навіть нижче 60%.


Групи людей, які очікують на зміни, не однорідні. Мова більше іде про бажання повернути модифікованого Сталіна, чи все ж таки сподівання на послаблення авторитарного режиму, більшої демократизації?


Мова не іде ані про одне, ані про інше. Люди сподіваються на зростання доходів, яке відбувалося між 2002-м і 2012-м роками, коли ціни на нафту були дуже високими і держава мала певні ресурси для розподілу доходів, збільшення зарплат бюджетникам, збільшення видатків на соціальну політику. Людей більше за все турбує ріст цін і безперспективність попереду.


У той же час 35% опитаних кажуть, що очікують на масові протести. Проти кого?


Конкретні протести у нас зазвичай пов’язані з якимись локальними проблемами, проблемами певних груп. Наприклад, далекобійників, фермерів, обманутих вкладників, лікарів, мешканців міст, яких не влаштовує ущільнена забудова. У деяких ситуаціях це призводить до прориву. Це не загальних рух у країні, це маса дрібних соціальних проривів невдоволення.


«Люди знають, що на Донбасі російські військові... Але розуміють: правильно говорити зворотне»


Тобто проти Путіна, уряду, протестів чекати не варто? У ліпшому випадку виходитимуть проти роботодавця, керівника міста або області…


Мабуть, й такі протести будуть. Але якщо співставляти із загальною чисельністю населення, мова іде про дуже маленьку кількість протестувальників.


Збройний конфлікт із «однією із сусідніх країн» очікують менше чверті росіян. Тобто, якщо говорити про війну на Донбасі, більшість громадян вашої держави, як і раніше, вважають «іх там нєт»?


Тут дуже двозначне ставлення. Люди знають про те, що у війні на Донбасі беруть участь російські військовослужбовці, але як би неофіційно. В той же час люди вважають правильним говорити про зворотне. Така двозначність дуже характерна для конформістської більшості. Люди не хочуть загострення війни, вони не хочуть за це платити, не хочуть безпосередньо особисто брати участь в цьому, переносячи усю відповідальність на владу. Водночас вони і підтримують політику влади в цьому напрямку. Тобто сподіваються, що воно якось саме собою розсмокчеться.


А якщо говорити про «одну із сусідніх країн», то з ким найбільш імовірним бачать конфлікт ваші співвітчизники?


Перш за все, люди мають на увазі Україну. По-друге, це ті (держави, — «Главком»), які є об’єктом агресивної пропаганди, насамперед країни Балтії, почасти Польща. В якійсь мірі головний ворог – це США. З ними бояться прямих зіткнень, їх не виключають.


Результати досліджень також свідчать, що росіяни хотіли б бачити від влади більше турботи про громадян, а не «допомогу іншим країнам».


Такого роду уявлення дуже широко розповсюджені. Але одночасно визнається, що Путін поновив статус Росії як великої держави. І це викликає сильне компенсаторне задоволення.


«Пропаганда дає ефект. 40% називають Навального авантюристом, критиканом, шахраєм»


При цьому майже дві третини громадян очікують гучних корупційних скандалів, відставок міністрів. Люди дійсно вірять в боротьбу з корупцією, хто для них є уособленням цієї боротьби?


Більшість людей не бачать іншого персонажа, який міг би вести антикорупційну політику, окрім Путіна. Але це якраз показник слабкості, корумпованості судової, правоохоронної систем. Тобто це перенесення залежності, нерозвиненості незалежних інститутів на главу держави. В той же час люди вважають цю боротьбу боротьбою нанайських хлопчиків, показухою. Кожен рік, за моїми підрахунками, у ЗМІ з’являється від 900 до 1500 повідомлень про корупцію. Окремі скандали сприймаються не як послідовна боротьба з корупцією, а скоріше як боротьба якихось угруповань, кланів у керівництві країни. Коли зливають компромат одного угруповання на інше, чи якась провокація, як у випадку з Сєчиним проти Улюкаєва чи Бєлих тощо.


Чи є серед антикорупціонерів, на яких сподіваються росіяни, Олексій Навальний?


Проти Навального працює дуже потужна пропагандистська машина, вона дає ефект. Якщо у 2011-2012 роках його лозунги, його дії схвалювали 40-45% громадян, то сьогодні Навальний сприймається переважно негативно. Ті ж 40% називають його авантюристом, критиканом, шахраєм. Невелика частина більш освічених, більш інформованих, як правило москвичів, жителів інших крупних міст, вважає себе прибічниками Навального і готові його підтримувати. Але це дуже невелика кількість людей.


Як виборець відреагував на несподівану появу в політичному полі Ксенії Собчак?


Перша реакція була негативною. Тому що за Ксенією Собчак тягнувся шлейф світської левиці, телеведучої скандальної передачі. Це було сприйнято різко негативно – як кремлівський проект. Але вона почала радикально виступати з критикою політики Путіна, необхідності реформ. Це почасти привабило якусь кількість прихильників Навального, інших невдоволених нинішнім режимом. Дуже складно сказати, як це розвиватиметься надалі, оскільки можливостей вести таку політичну пропаганду, пояснювати свою позицію, свою програму у неї небагато.


30% росіян називають Україну в числі найголовніших ворогів Росії. Яка тенденція?


Якщо брати кінець 2013-го року, то ніякої ворожості до України не було. 75% після початку Майдану в Україні вважали, що не слід втручатися у те, що відбувається в Україні, оскільки це справа українців. Розуміння тієї ситуації, в якій Україна опинилася було дуже ясним, зрозумілим. Курс України на інтеграцію з Євросоюзом сприймався, хоч я не можу сказати, що з натхненням. Але після того, як з кінця січня 2014-го року була розгорнута дуже агресивна, екстраординарна по своїй демагогії, пропагандистська антиукраїнська кампанія, ситуація змінилася дуже сильно. Боюся, що сліди цих змін зберігатимуться дуже довго. Раніше було трохи більше 30%, зараз ця цифра трохи зменшується, тому що інтенсивність антиукраїнської пропаганди дещо знизилася.





1 з 3
на весь екран згорнути
«Жити важко, але будемо терпіти». Впливовий соціолог про те, що коїться у головах росіян
«Жити важко, але будемо терпіти». Впливовий соціолог про те, що коїться у головах росіян
Всі фоторепоратажі
Фото: —
Біля Львова почалося масштабне загоряння торфу
Фото: —
Чоловік у Шотландії напав з ножем на поліцейських
Фото: —
Як поліція у Франції зносила нелегальний табір мігрантів. Фотогалерея
Фото: —
Люди перекрили трасу на Буковель: вимагають відремонтувати дорогу





Якими є головні фактори роздратування російського суспільства?


Вони незмінні – декілька пунктів: це те, що Майдан ініційований США, проплачений звідти, що завдяки цьому до влади прийшли «українські фашисти», а це створило загрозу для росіян на сході і півдні України, загрозу геноциду російськомовного населення. Тобто російська влада заговорила мовою боротьби з фашизмом, а це для російської свідомості надзвичайно чуттєва тема, враховуючи досвід Другої світової війни тощо. Тому ситуація і змінилася, боюся, що надовго.


Російська влада заборонила «Левада-центру» оприлюднювати результати замірів рейтингів напередодні виборів глави держави. Це сталось через те, що ваш центр вважають тепер іноземним агентом. Наскільки це негативно відобразилось на роботі Центру, чи досі є загроза припинення роботи?


Надіюся, що після завершення виборчої кампанії все-таки продовжимо свою діяльність. Поки нам ніяких претензій не пред’являли. Сподіваюся, так і буде. Та ми все ж маємо справу з дуже жорстким, авторитарним курсом, який посилюється. Масштаби репресій, їх законодавче виправдання тільки збільшуються, тому ніякої упевненості в майбутньому у мене немає. Очікування цілком песимістичні.


Чи можливий соціальний вибух через постійне закручування гайок. Де межа терпіння у людей?


Я поки не бачу ніяких факторів, які б призвели до масових обурень. Найчесніша відповідь в наших опитуваннях – це «жити важко, але можна терпіти».


Михайло Глуховський, «Главком»


Джерело статті: “https://glavcom.ua/interviews/zhiti-vazhko-ale-budemo-terpiti-golovniy-nezalezhniy-rosiyskiy-sociolog-pro-te-shcho-kojitsya-u-golovah-rosiyan-466627.html”

Последнее от

Похожие материалы (по тегу)

Другие материалы в этой категории:

Проишествия

Редакция