Are You New User

Ноябрьов: Ідучи в політику, людина собі шепоче: із цієї миті я правду говорити не буду 28.04.2018

Ноябрьов: Хотілося б, аби мені було стільки, на скільки я почуваюся. Не будемо заглиблюватися, але, думаю, років 55
Янукович міг зробити стільки логічних учинків, які запобігли б кровопролиттю

– Ілле Яковичу, здрастуйте!

– Здрастуйте!

– 10 років тому я брала у вас перше наше інтерв’ю...

– Я пам’ятаю чудово це інтерв’ю. Вам було 10 років тоді!

– Спасибі, почнімо з компліментів!

(Усміхаються).

– Ні, це правда!

– А вам було років 30, не більше!

– Так, десь так.

– Фаїна Раневська згадувала, що коли помер її маленький брат, вона відкрила завішене дзеркало, аби побачити, яка вона у сльозах. І тоді, за її словами, зрозуміла, що бути їй актрисою. Ви – різнобічна людина: режисер, телеведучий, менеджер, продюсер, ресторатор. Напевно, можна і далі перераховувати. Ви і письменник...

– Велосипедист, хокеїст. Футболіст у минулому, а це серйозно.

– Хто ви насамперед?

– Передусім – звичайно, артист. Але не в прикладному значенні – "артист театру і кіно". А в англійському розумінні – artist. Тобто людина, яка займається мистецтвом. Я ось недавно згадував прожиті роки і зрозумів, що ніколи мене більше нічого не цікавило. У мене навіть і хобі немає, щоб, як інші люди, через нього божеволіти.

– Але ви і бізнесом займалися.

– Це було вимушено. У 90-ті роки нікуди було діватися. Мистецтво було на дні в усіх сенсах цього слова. Люди виживали. Усе було копієчно, важко і сумно, що найголовніше. Але оскільки в мені сидить артист, то спочатку я із задоволенням грав роль заступника керівника банку. Я вже потім зрозумів, що грав роль.

– Успішно?

– Частково. Не можу сказати, що нажив якісь великі капітали. Але я ж був дилетантом. Та вміння входити в роль, вживатися, перевтілюватися якоюсь мірою справляло враження. Були люди, які наївно мені вірили. Даремно це, звичайно, робили. (Усміхається).


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Від мистецтва до політики. Чим для вас був Майдан?

– Для молодої людини, яка нічого не бачила до Майдану, яка не переживала жодних пристрастей, і перший, і другий Майдан мали стати потрясінням. Але в моєму житті пристрастей було не менше, ніж у період Майданів. Я ставився до цього (і донині ставлюся) філософськи. Розумію, що якісь речі відбуваються спонтанно, швидко. Знаєте притчу про краплі меду? Крапнув мед. Прилетіла бджола, вирішила поласувати медом. Прилетіла пташка, з’їла бджолу. Прибігла кішка, недобре повелася із пташкою. Потім прибіг собака... Потім з’ясували, що кішка належить одній людині, а собака – іншій. Вони затіяли розбірки. І почалася світова війна. Скільки я пам’ятаю нашу сучасну історію, завжди все починалося із краплі меду. Розумних рішень було купа.

– Рішень – як вийти із цієї ситуації?

– Так! Я завжди дивуюся, але розумію, що класики тому і класики. Гоголь у "Ревізорі" писав, що захоче Господь покарати – насамперед позбавить розуму. Багато людей скоювало, якщо озирнутися назад, страшні вчинки.

– Що ви маєте на увазі, наприклад?

– Маю на увазі всю низку вчинків Януковича (президент України у 2010–2014 роках Віктор Янукович. "ГОРДОН"). Як державного діяча, який обіймав найвищу посаду, а не просто як Віктора Федоровича. Він міг зробити стільки логічних учинків, які запобігли б кровопролиттю, завели б усе в дипломатичніший бік. І все б склалося по-іншому.

– Звільнити Азарова (прем’єр-міністр України під час Революції гідності Микола Азаров. – "ГОРДОН"), Захарченка (глава МВС України під час Революції гідності Віталій Захарченко. – "ГОРДОН")?

– Можна було багато зробити, повірте. Я не політик, я взагалі настільки аполітична людина по життю... Я навіть усім своїм приятелям кажу, які занадто захоплюються політикою: хлопці, не буває незаангажованих політиків. Усі вони є представниками чиїхось інтересів.

– Тобто вільних політиків немає, у всіх свої спонсори?

– Вони, звичайно, чудово говорять, вони всі – коти-баюни. У них є спічрайтери тощо. Але йдучи в політику, людина собі десь там, у глибині, шепоче: із цієї миті я правду говорити не буду. А говоритиму те, що корисно, вигідно. У філософа Платона запитали: "Чому ви не одружитесь?" Він відповів: "Якщо я одружуся, то не зможу дозволити собі говорити правду". Усі ці люди одружені з партіями, блоками. А мені так шкода витрачати своє життя на це. Навколо стільки всього чудового: діти, природа, жінки, кіно, театр, музика. Та все, що завгодно.

– Що вас найбільше дратує в українській політиці сьогодні?

– Найбільше дратує, що її дуже багато в нашому просторі. Від неї і втекти не можна. Хіба що – не вмикати телевізора. І праски.

– З інтернету дістане!

– Ну, з інтернетом у мене дуже прості стосунки. Я в інтернеті дивлюся тільки те, що мене цікавить. Слава богу, зараз в інтернет викладають усе. Я практично не дивлюся телевізора. Можу зізнатися, що в нашому телевізійному просторі є один чудовий канал. Але – не будемо сіяти конкуренцію! На цьому каналі весь час ідуть фільми, до того ж дуже старі. По 40 разів одне й те саме. Закінчується серіал – вони починають його знову, з першої серії. А оскільки їхні серіали – довготривалі, типу "Пуаро", "Чисто англійське вбивство", "Комісар Рекс" (дуже мені подобається), то можна дивитися нескінченно. У мене це щось на зразок колискової. Вмикаю в певний час – і з цими акторами засинаю.

Ідеш до магазину – і розумієш, що сталося. Раніше того, що у тебе лежало в кишені, тобі вистачало, а зараз уже не вистачає

– Тобто новинної стрічки не читаєте, новин не дивитеся?

– Дуже рідко.

– Але коли все-таки стикаєтеся з новинами, які у вас відчуття?

– Не хочу мати вигляд такої незадоволеної немолодої людини... Можливо, театрали пам’ятають: була чудова п’єса драматурга [Карла] Гуцкова, яка багато років з успіхом ішла в нашому театрі імені Франка, – "Уріель Акоста". Уріель Акоста – це середньовічний філософ, який жив у Нідерландах. Його послідовником і учнем був Спіноза. Він усе ходив, стрясав повітря, хотів зламати підвалини. Як колись Ісус сказав, що треба зруйнувати храм віри і побудувати новий. І ось Акоста весь час казав: "Не так живемо!" Була геніальна сцена у виставі. Коли в синагозі збиралися всі верховні рабини і радилися, що з ним робити. А це Середньовіччя, можна було зробити все, що завгодно. І коли зайшли в глухий кут, вирішили: "Треба покликати Бена-Акібу". Це була мудра людина. Його вивозили на візку. Чудово було зроблено: він сидів і нічого не говорив. Навколо всі сперечалися, Уріель щось доводив, рабини проклинали його...

– Уже тоді були політичні ток-шоу!

– Звичайно, вони завжди були! І Бен-Акіба дивився, дивився... Усі до нього: "Ну що, Бен-Акіба?" А він: "Усе це було. Було. Було". (У театрі Франка українською мовою спектакль ішов). І його вивозили. На цьому закінчувалася вся роль. На жаль, історія, яку викладають у школах... Не хочу казати, що даремна, скажу по-іншому: вона малокорисна. Вона так часто змінюється, і весь час спливають вагомі докази протилежного.

– Історію ж пишуть переможці.

– Але я дивлюся на це і думаю: чи варто витрачати дорогоцінний час?


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Які, на вашу думку, найголовніші помилки сьогоднішньої влади, які впливають, зокрема, на ваше життя?

(Задумався). Напевно, економіка. Усі економічні недосконалості. Я спостерігаю і бачу, що якісь спроби реформувати відбуваються. Щодня. Колись я вів програму на "Першому національному". Ми починали скаржитися, що у нас слабке законодавство, але юристи, які приходили, казали: "Нічого подібного! У нас законодавство одне з найкращих у Європі. Дуже багато гарних законів".

– Виконавці погані...

– Так. На превеликий жаль, ними не користуються. Це найголовніше, що мене хвилює і тривожить, і дратує – коли я бачу, як підминають законодавчі акти. А це, звичайно, одразу позначається на економіці. Як це називається? Споживчий кошик, так? Це такий лакмусовий папірець. Можна відразу перевіряти, що відбувається. Ідеш до магазину – і розумієш, що сталося. Раніше того, що у тебе лежало в кишені, тобі вистачало, а зараз уже не вистачає. До того ж я чудово розумію, що реформи не можуть проходити гладко, треба потерпіти і таке інше. Якби я був долученим до якихось владних структур, я б більше розмовляв із народом. Звичайною людською мовою. Просто проводив би постійні лікнепи. Не на менторському рівні: "Вам треба це і це". Ні. Люди, мені здається, настільки заплуталися в потоці інформації... Ми з вами потрапили в той час, про який китайці кажуть: "Не дай вам боже жити в епоху змін". Велика кількість інформації на нас звалилася, такого ніколи не було. У [Михайла] Жванецького був чудовий жарт у радянський час: "Дістав зі скриньки газети. Прочитав одну. Зрозумів, що в інших".

(Сміються).

Тоді було все набагато простіше. Зараз дуже багато інформації, важко в ній орієнтуватися.

Будь-який керівник має бути послідовним у своїх вчинках і рішеннях. Не можу сказати, що на всі 100%, але частково це вдається Порошенку

– Петра Порошенка ви близько знаєте більше ніж 20 років. Він виправдав ваші очікування як президент?

– Мені мало хто повірить, але я скажу чесно: я не покладав жодних... Я Петра Олексійовича дійсно знаю більше ніж 20 років. У різних іпостасях. Маю на увазі, що він і бізнесом займався, ми тоді познайомилися. У нас були, як я вважаю, пристойні людські стосунки. Пам’ятаю, звертався до нього з якимось проханням. У нього були до мене побажання, хоча він був уже дуже серйозним бізнесменом... За моєї молодості, коли було засилля посадовців у радянський час, політиків не існувало. Не було поняття "політик". Ніхто так не називав. Усі були посадовцями, усі були на посадах. Усе було – велика виконавча влада. Формальний був парламент – Верховна Рада. Туди з’їжджалися передовики виробництва, сиділи, дрімали на засіданнях. За них працювали, а вони ставили підписи й одноголосно піднімали руки – і на цьому все закінчувалося. Це був відпочинок, такий санаторій. Вони приїжджали на кілька тижнів на сесію і відпочивали. Тому коли людина йде в політику... Хоч як ми принижуємо нашу демографію, у нас усе одно приблизно 50 мільйонів людей у країні живе. Або трохи менше.

– Та хоча б 40 було.

– Ні, з тими, хто виїхав-приїхав.

– А з тими, хто виїхав, уже й менше, кажуть, 35.

– Я думаю, це злі язики кажуть. Нас чимало.

– Ну, якщо по всьому світу взяти українців, які роз’їхалися в еміграцію...

– Якщо поговорити з нашими співвітчизниками, які виїхали, вони всі кажуть, що тимчасово.

– Нічого немає постійнішого, ніж тимчасове.

– Це дуже особисте. Кожна людина – сама коваль свого щастя.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Повертаючись до Петра Порошенка... Які його особисті якості, про які ви знаєте, можуть йому заважати на президентській посаді, а які – допомагати?

(Задумався). Я не дуже добре знаю, якими якостями має володіти президент.

– А як вам здається?

– Напевно, це має бути людина вольова, яка має свою думку. Хай живе не за загальнолюдськими 10 заповідями, але за якимись своїми 10 заповідями. У будь-якій людині, яка керує великою країною, а я не даремно згадав, що нас не так мало, мені дуже важлива послідовність. Узагалі будь-який керівник має бути послідовним у своїх вчинках і у своїх рішеннях. Не можу сказати, що на всі 100%, але з того, що я знаю, частково Порошенку це вдається.

(Усміхаючись). "Послідовний" у нас уже був до цього.

– Принаймні Порошенко не робить кидків у різні боки.

– Це із плюсів. А з мінусів?

(Хитає головою). Не знаю. Не скажу. Не тому, що хочу уникнути відповіді, а чесно не знаю. Говорити про мінуси людини можна тоді, коли ти з нею дуже добре знайомий і близький.

– А наскільки ви близько з Петром Олексійовичем знайомі?

– Ну не настільки...

– Бували на сімейних урочистостях?

– Люди моєї професії все одно десь поруч. Пам’ятаю, що ми познайомилися в часи бізнесу на презентації автомобіля. Якась нова марка виходила на ринок. Я вів цю презентацію, а Петро Олексійович був головним організатором усього цього. Але сказати, що десь ми там разом сиділи, я не можу.

Я раптом потрапив на партзбори. І вони мене назавжди віднадили від КПРС. Це було так нудно і так нещиро

– Вам пропонували піти в політику коли-небудь?

– Так, звичайно.

– Хто пропонував?

– Мені пропонували до партії вступити. Було дуже смішно. У радянські часи, не вступивши до партії, не можна було сподіватися на успіх у моєму жанрі. Ми ж – передовий загін будівельників комунізму, ідеологічний фронт. Треба було обов’язково вступати до партії. За роками все виходило, мені було вже 30. Мене почали активно заохочувати і вмовляти. Ви будете сміятися. Тоді ж ніхто не думав, що буде якось по-іншому. Я був піонером, комсомольцем, нічого від мене не відвалилося. Я подумав: ну, заради бога, ну, напевно... Але потім я раптом потрапив на одні партзбори. І вони мене назавжди віднадили. Це було так нудно і так нещиро, що я зовсім розгубився. Мене лякала перспектива. Я мав сидіти на цих засіданнях? Спати з відкритими очима я не вмію.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– А в незалежній Україні вас у політику звали?

– Сильно не звали. Було кілька пропозицій до місцевих рад іти від однієї політичної організації. Але сильно не агітували. Так... От було б, напевно, непогано, ти ж доросла людина, у тебе зв’язки. Не хочу сказати, що більш аполітичної людини немає на нашій Землі, ніж я. Але я дуже аполітичний. Ну, зовсім не моє.

– Зараз перевіримо, наскільки ви аполітичні.

– Давайте!

(Усміхаються).

– Ваш давній, багаторічний друг – Володимир Бистряков. Ви з ним у політичні дискусії вступаєте?

– Узагалі не в моїх правилах обговорювати друзів. Але в цьому випадку – я скажу. Володимир Бистряков мені дорогий і близький своєю творчістю. Хтось може подумати, якісь злі язики, що я його чи себе вигороджую? Ні. Ми дуже різні люди. У підході до життя взагалі, виборі шляхів урегулювання життєвих проблем. Абсолютно різні. Те, що говорить Володя Бистряков... Я вважаю, що це його особиста справа. Якщо він гадає, що так треба казати?.. Він сам коваль свого щастя. Я взагалі ні з ким із друзів у політичні дебати не вступаю.

– Дуже мудра позиція! Після нашого інтерв’ю Володимира Бистрякова занесли до бази сайта "Миротворець".

– Так-так, чув про це.

"У нас у країні всі національності рівні. Заміряйте, скільки сантиметрів у вас на Ригу, скільки – на Київ і скільки – на Одесу". Виявилося, що на Одесу – найбільше. І це була крамола

– Що ви про це думаєте?

– На свій сором чи на щастя, я погано знаю, що таке сайт "Миротворець". Сайт – це сайт, за ним стоять якісь живі люди. Група людей відкрила сайт, і тепер когось туди заносять, а когось – викреслюють. Мені багато років...

– Хто вам повірить, дивлячись на вас!..

– ...я все це вже бачив і чув. Воно називалося не "Миротворець", були інші сайти. Викликали до райкому партії... Розповім одну цікаву історію. Був такий чудовий співак Юрій Богатіков, хто пам’ятає. Його вже немає з нами. Його перший сольний концерт був і моїм першим професійним. Мене, молодика, випускника естрадно-циркового училища, запросили до нього працювати. Зрозуміло, тоді всі тексти під о-о-ось таким мікроскопом розглядали. Юрій Йосипович співав потрібні пісні... Я ніколи в житті, мені ніхто не зможе дорікнути, не виконував так званих датських текстів. У сенсі, до дат. Я краще промовчу. Це в мене від тата. У мене був веселий монолог Жванецького. Абсолютно беззубий. Називався він "Як пройти на Дерибасівську". У різних містах запитують, як пройти в центр. В Одесі – як пройти на Дерибасівську, у Тбілісі – як пройти на проспект Шота Руставелі, у Києві – як пройти на Хрещатик, у Москві – ще кудись. Забавна, смішна штука. Було п’ять персонажів. (Загинає пальці). Одеса, Рига, Тбілісі, Київ і Москва. Зал реготав. У Києві, у Жовтневому палаці, ідуть великі концерти Юрія Богатикова, я веду. І нас викликають у Міністерство культури. Сидить людина, начальник главку, тобто управління видовищних заходів... Не буду називати прізвищ, сподіваюся, що вони здорові, бога ради... Час їм суддя. Співакові сказав про пісні, а потім мені каже: "Ось ви читаєте цей фейлетон, так?" Поклав його на стіл. "Он там лінієчка лежить, візьміть". Я, як загіпнотизований кролик, іду, беру цю лінійку, підходжу. Він каже: "Ось дивіться. У вас п’ять міст. Відповідно, п’ять національностей. У нас у країні всі національності рівні. Заміряйте, скільки сантиметрів у вас на Ригу, скільки – на Київ і скільки сантиметрів – на Одесу". Виявилося, що на Одесу – найбільше. І це була крамола.

(Сміються).

Мені просто заборонили виконувати цей монолог. Усі ці обмеження, засудження – я їх переживав. І знаю відповіді на дуже багато запитань. Китайці кажуть, що нам не дано нічого оцінювати, ми можемо тільки констатувати, що сталося. А оцінювати буде час. Мине час – і хтось, напевно, матиме незавидний вигляд.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Коли в Бистрякова вже у зрілому віці з’явилася дитина від молодої дружини, яка від нього на 36 років молодша...

– ...вірніше, у неї з’явилася від нього.

– Правильно. Ви йому сказали: "Ти що, Володю, протікаєш?"

– Так, було діло. Це я так пожартував.

– За деякий час ви пожартували про себе. Самі протекли, у вас з’явилася дитина.

– Маю вам сказати, що текти – це штука безконтрольна. Починається несподівано.

(Усміхаються).

Навіть у цьому ми абсолютно різні. І в нас є ще один друг, у якого теж молода дружина...

– Скільки вам було років, коли ваша третя донька народилася?

– Мені йшов 63-й рік.

Для мене написати листа було трагічною історією. Я писав односкладові речення типу: "Ішов дощ. Мені було погано. Тобі було добре". Але дружина з’явилася – і я зайнявся літературою

– Дружина на скільки за вас молодша?

– На 30 років.

– Подумаєш!

– Та це фігня! 30 років... Я їй іноді кажу, що вона – літня жінка.

– А вона вам на це що відповідає?

– Треба віддати належне, вона – дуже тактовна людина. Навпаки, вона мене надихає, увесь час говорить, що у мене занижена самооцінка. Що потрібно йти вперед. Вона мене дуже підтримує, стимулює. До моменту, коли ми з нею познайомилися, я ніколи не займався ні літературою, ні драматургією. Для мене написати лист було трагічною історією. Я писав односкладові речення типу: "Ішов дощ. Мені було погано. Тобі було добре". Але вона з’явилася – і раптом щось змінилося. Я зайнявся літературою. Уже вийшло п’ять книг.

– Ось що любов робить!

– Так. Я свято в це вірю. Натхнення приходить із визначенням об’єкта.

– Думаю, ми можемо сказати? У вас нещодавно був ювілей.

– Так.

– Ви до свого віку ставитеся нормально?

– Абсолютно нормально ставлюся. Іноді, коли згадую про нього, жахаюся в тому сенсі, що сама цифра виглядає, як на мене, не дуже привабливо. Вона зобов’язує до чогось. Але сказати, ніби щось сталося... "Ой, із цієї миті я раптом став човгати ногами".

– Думаю, можна назвати, скільки вам, тому що...

– ...заради бога!..

– ...вам ніколи стільки не даси.

– Я й не візьму!

– І не треба! Вам виповнилося 70 років. Що ви думаєте про вік?

– Про свій чи взагалі?

– І про свій, і взагалі.

– Хотілося б, аби мені було стільки, на скільки я почуваюся. Не будемо заглиблюватися, але, думаю, років 55, скажімо. Можливо, і менше. З іншого боку, я нічого не можу вдіяти. Ці дві циферки – якась фатальна штука. Щойно ти про них згадуєш... (Задумався). Не хочу сказати, що запал згасає або що підрізаються крила, однак вік – річ нелегка. З морального погляду. Треба навчитися ставитися до цього філософськи. Це непросто. Я раніше не розумів, що таке вікове безсоння. Усе думав: їм робити нічого? Як так можна? Якщо я хочу спати, то лягаю і сплю. Що значить "безсоння"? А тепер, коли раптом прокидаюся серед ночі... Минає перший, міцний, сон, прокидаєшся о другій-третій годині... Я одразу згадую, що людина перемелює на день 60 тисяч думок. А потрібно лише три.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Думки долають, спати не дають?

– Звичайно. Починаєш думати: а що буде, якщо так? А так? І я не вільний. Якби я був Акелою, вовком-одинаком, була б одна історія. А оскільки є сім’я і маленька – порівняно – дитина... Хоча вона почувається майже дорослою тіткою.

– Спілкуєтеся з донькою як ровесники?

– По-дорослому, як друзі. Іноді вона каже (не мені, дружині), що мене побоюється. Чому? Я ніколи не підвищую голосу. Вона боїться мого погляду. Я підходжу до дзеркала, дивлюся. Як Фаїна Раневська. Шукаю і все думаю: де ж він, цей суворий, безкомпромісний погляд? Дисциплінарний?

– За окулярами не видно!

(Усміхаються).

Чи правда, що ваша старша донька вийшла заміж за олігарха? Хто він?

– Я завжди делікатно ставлюся до чужих таємниць. Навіть не до таємниць – секретів. Не впевнений, що маю право озвучувати. Моя донька дійсно заміжня. За олігархом? Це занадто перебільшено. Не в тому сенсі, що у нього немає грошей. А в тому, що вони одружилися, коли були хлопчиком і дівчинкою, зовсім молодими. Про жодні багатства не йшлося. Її чоловік ніколи не обіймав державних посад. Він – бізнесмен. З успіхом, без успіху, знаєте, усе змінюється.

– У вас гарні стосунки із зятем?

– Так, дуже гарні. Вони приятельські. Не можу сказати "дружні", усе-таки ми живемо в різних містах. Приятельські – це той ступінь, коли люди, зібравшись, можуть говорити про що завгодно. Не соромлячись. Немає перепаду вікового – "а як я у присутності доньки скажу такі слова?". Усе дуже демократично. І особливо із середньою донькою такі самі стосунки.

Через корпоративи я не люблю ходити на дні народження, весілля, іменини. Як тільки бачу сервірований стіл, у мене одразу псується настрій

– Середня дочка Антоніна – талановитий, затребуваний режисер. Із якими труднощами їй доводиться стикатися в українському кінематографі?

– Напевно, там, нагорі, розуміють більше, ніж ми... Її професія – тьху-тьху-тьху, дай боже, щоб була назавжди. У мене враження, що вона закохана у свою професію. Вона – як англійська королева Єлизавета I, яка говорила: "Я вийшла заміж за Англію". Вона вийшла заміж за кіно – і з такою віддачею працює. І в неї все складається. Знявши до цього кілька короткометражок (гарних, правда, премійованих на фестивалях) і кліпів, вона раптом отримала державні гроші на повний метр. Сама була здивована, що так усе пройшло. Буквально днями вона закінчила роботу над фільмом ("Герой мого часу". "ГОРДОН"). Сподіваюся, наприкінці цього місяця ми будемо його дивитися.

– Коли ви починали знімати програму "Я пам’ятник собі...", то покликали у свою команду Матвія Ганапольського.

– Так.

– Зараз на "Прямому" каналі ви теж працюєте пліч-о-пліч, плечем до плеча.

– Але в різних жанрах.

– Легко з Матвієм працювати?

– Із Матвієм чудово і працювати, і дружити. Це нам дісталося у спадщину. Наші батьки працювали разом. В один прекрасний момент, коли я вже був дипломованим артистом, до мене привели юнака. Сказали: глянь, мовляв, добре б йому теж податися в артисти. Я глянув, хоча сам ще був досить жовторотим. Сказав, що, звичайно, треба. Він і вчився потім у мого педагога, Юхима Михайловича Глоцера, який донині живий і здоровий, дай боже йому багато років. Йому зараз 93 роки.

– Матвій буває складним, колючим?

– Звичайно. Не знаю, чи він завжди такий. У юності я за ним цього не помічав. Можна погоджуватися, можна не погоджуватися, але буття визначає свідомість. І ось період його московського життя... Там зовсім інші умови роботи. Вони вимагають, можливо, більшої живучості, рішучості, більшого натиску.

– Роботи ліктями?

– Якоюсь мірою. У нас зараз те саме відбувається, але в Москві в цьому сенсі завжди було жорсткіше. У нього дуже нелегко складалася творча доля. Іноді – драматично і навіть трагічно. Він виявився стоїком. Витримав усе, не зрадив свого покликання. Я дивлюся його програми. Він, на відміну від мене, присвятив себе вивченню і коментарям політичних подій у нашій країні та у світі. Я за ним спостерігаю, і мені багато чого подобається.

– Ви багато корпоративів за своє життя провели?

– Нескінченну кількість. Ви не повірите, але через це я не люблю ходити на дні народження, весілля, іменини. Щойно я бачу сервірований стіл, у мене одразу псується настрій.

– Апетит зникає?

– Навіть коли я дуже хочу їсти. Я би прийшов, швидко поїв і пішов. Бо розумію, що зараз почнеться: мене потягне на автоматі – надати сказати тост цій людині, іншій, тримати в напрузі всю компанію. Хоча я там ніхто, звичайний гість. Але не можу позбутися відчуття, що треба обов’язково керувати процесом.

– Професійна деформація.

– У мені прокидається Карабас-Барабас, який обов’язково мусить смикати за ниточки.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Ви з усіма українськими олігархами знайомі?

– З усіма – це просто нереально. Із більшістю. Не тільки з олігархами, але і з політиками теж. Через професію.

– Хто з олігархів найсимпатичніший?

(Пауза). Із тих, кого ми називаємо олігархами, – для мене, напевно, Пінчук (мільярдер, власник групи "Інтерпайп" Віктор Пінчук. "ГОРДОН"). Можливо, тому що я його знаю ще до всіх цих справ. У нього, якщо не помиляюся, інженерна освіта, він – металург.

– Батьки дуже інтелігентні у нього.

– Так. І я знав період його дніпропетровського життя. Хоч де ми з ним зустрічалися, чомусь увесь час говорили про мистецтво. Якось так виходило, що ми зустрічалися або на виставках, або на раутах із розмовами про вічне. Про світ, про красу нашого життя.

– Чи траплялися на корпоративах якісь незручні ситуації з відомими політиками? Можете без прізвищ.

– Ну якщо без прізвищ... Був один ювілей. Уже немає цієї людини. Мене вразило те, що ця людина представляла в політиці не дуже популярний у народі напрям, а зібралися на його ювілей усі. Це була ще одна крапля дьогтю в бочці меду, ще одна причина того, що мені не подобається політика. За лаштунками все якось по-іншому. Не можу назвати це казусом, але мене це вразило.

Із Ющенком ми були сусідами. Жили балкон біля балкона. Ми на якійсь вечірці обговорювали з ним, як нам упорядкувати наш двір

– Хто із президентів чи прем’єрів у безкраватковій атмосфері виявився найдушевнішим?

– По-перше, Леонід Макарович [Кравчук]. Він був, до речі, одним із героїв моєї програми "Я пам’ятник собі...". Він розповідав масу непротокольних речей, смішних, життєвих. Ми з ним довго сперечалися про маринади м’яса до шашлику.

– А про вареники говорили?

– Про вареники говорили. Він мене просвітив. Я не знав, на свій сором, що справжніх українських вареників є тільки...

(Говорять одночасно).

– ...два види...

– ...три види. Вишня, сир і, здається, картопля.

– Ні, лише два. Вишня, сир. Він визнає тільки два.

– Ну, можливо. У нього завжди вистачало такту, інтелігентності. Він міг розповісти анекдот, але не тому, що хотів чергового витка визнання. А доречно. У цей момент, у цій ситуації треба було розповісти саме цей анекдот. Із Віктором Андрійовичем Ющенком ми були сусідами. Жили балкон біля балкона. Була історія, коли ми на якійсь вечірці обговорювали з ним, як нам упорядкувати наш спільний двір. Він тоді був прем’єр-міністром. Пам’ятаю, я йому сказав: "Вікторе Андрійовичу, що ми з вами обговорюємо? Дайте команду! Нехай приведуть до ладу двір". І – привели, не те слово.

(Саркастично). Дивно!

– Наступного дня у нас у дворі запрацювали бульдозери, трактори. Там нічого було робити. Хоча не було жодної маленької дитини у дворі, зробили дитячий майданчик. Усе припомадили.

– Що ви думаєте про Володимира Путіна?

– 20 років, що він перед очима, – це вже дистанція. Я не зможу назвати іншого політичного діяча, про якого у мене протягом цього часу так протилежно змінювалися б думка і враження. Коли він тільки з’явився, то сказав, я пам’ятаю, фразу в телевізійній студії. Після екзит-полу, ще не було результатів президентських виборів (2000 року. "ГОРДОН"), коли він змінив [Бориса] Єльцина. Уже ніч була. Його запитали: "Ну що, ви очікували?" І він абсолютно щиро сказав, що у страшному сні не міг собі уявити.

– Тепер страшний сон у кількох країн.

– А потім із ним, я вважаю, сталося все те, що і мало статися з людиною, котра забирає собі всю владу. Коли вона практично стає безконтрольною. Це надзвичайне випробування. Хтось проходить його гідно, а когось заносить. Думка змінилася майже діаметрально. Не можу сказати "від симпатії". Але було цікаво. Думав: це людина з іншим світоглядом, вона може щось зробити. Виявилося, що він – офіцер певних спецслужб.


Фото: Сергей Крылатов / Gordonua.com
Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com


– Ілле Яковичу, вас часто просять розповісти анекдот. А я вас попрошу розповісти два анекдоти. Російською мовою і українською.

– Запросто, жодних проблем. Із першим буде важче. Тільки-но мені доводиться розповідати анекдот російською мовою, то на думку лізуть лише непристойні.

– Не стримуйте себе!

– Тому почну з українського. У мене є кілька улюблених українських анекдотів. Коротенькі. Перший я обожнюю, уважаю зразком тонкого українського гумору. На рівні англійського. Степ. Таврія. Нічого нема. Дядько вкопав два дрючки. Третій поклав. Розвів багаття. Казанок. Варить куліш. (Нюхає повітря). "А-а, який куліш! От зараз, зараз буде готовий!" Необережно повертається – і цей казанок перевертає. І весь куліш – у пил цей степовий. Він так подивився, каже: "Бісова тіснота!"

(Сміються).

У степу! Геніальний зовсім анекдот. І другий, теж мені дуже подобається. Українське село. Мамка і кільканадцять діточок. Вона їх посадила. Вечеряють. (Показує пальцем). Вона каже: "Ось тобе знайшли в морквинці. Тебе – у бурячку. Тебе – у картоплі. Тебе – у капусті". Найменший каже: "Потягало ж вас, мамо, по городах!"

(Сміються).

А російською мовою? Зараз подумаю. Їх тисячі. Нещодавно ми підрахували: у нас загалом приблизно тисяча годин телевізійних ефірів з анекдотами.

– У нас немає тисячі годин, залишається буквально 20 секунд! Давайте коротенький.

– Зараз-зараз. (Пауза). Це вже пунктик. Коли треба швидко щось сказати, то нічого на думку не лізе.

– Значить, у вас є час подумати – до наступного разу.

– Насправді Я навмисно так зробив!

(Усміхаються).

Дякую за настрій!

– Спасибі! Зі святами! У нас їх багато у країні. Скоро весна.

ВІДЕО
Відео: 112 Україна / YouTube

Записав Микола ПІДДУБНИЙ.


Джерело статті: “http://gordonua.com/ukr/publications/nojabrov-jduchi-v-politiku-ljudina-sobi-shepoche-z-tsijeji-miti-ja-pravdu-govoriti-ne-budu-230764.html”

Последнее от

Похожие материалы (по тегу)

Другие материалы в этой категории:

Проишествия

Редакция