Під носом Президента грабують ветеранів та найбільший смітник

Поделиться в соц. сетях

Від села Нові Петрівці до резиденції гаранта Конституції у Межигір’ї всього кількасот метрів. Здавалося б, президентським сусідам мусять бути якнайповніше забезпечені права, визначені Основним законом та всією законодавчою базою держави. Але на ділі все зовсім навпаки. Саме заслужені ветерани радгоспного виробництва, багато з яких мають державні нагороди і статус дітей війни, стали жертвами бездушності і сваволі місцевої влади. Точніше, сільського голови Родіона Старенького та депутатів сільської ради.

Новопетрівські землерейдери

Колись ім’я доярки Новопетрівського радгоспу імені Ватутіна Христини Кругляк було відоме на весь Союз. Вона удостоєна орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак пошани» та багатьох інших нагород, у тому числі 9 золотих, срібних і бронзових медалей ВДНГ СРСР. Разом із не менш орденоносною колегою із того ж радгоспу Меланією Правдивою вони змагалися між собою за першість з надоїв молока. Бо передовим дояркам не було рівних навіть в області. В радянські часи до обох ставилися з винятковою повагою. Адже всі ті відзнаки — то належна оцінка їхньої нелегкої праці.

— Я сорок років пропрацювала майстром машинного доїння, — згадує Христина Микитівна. — Із них 25 — у радгоспі імені Ватутіна. Коли переїхала в Нові Петрівці, у мене на руках було дві дочки. Чоловік, інвалід війни, на той час вже помер від фронтових ран. Нам зразу дали півбудинку на дві кімнати, площею 36 кв. м з клаптиком городу десь у три з половиною сотки. А трохи пізніше нарізали ще 4 сотки. Разом зі мною на тому місці клаптики під городи отримали багато доярок, тепличниць, трактористів, які, як і я, живуть на Новокиївській вулиці. Раніше там були теплиці. То поки ми з дітьми довели до ладу ту землю, стільки битого скла і уламків цегли повигрібали й повиносили, що навіть згадувати страшно.

Старшій дочці я поставила хату на 14 сотках. Там вона живе з сім’єю. А з молодшою, її чоловіком і внучками живемо у старій радгоспній на 36 метрах. Маємо три сотки землі під хатою. І на старих теплицях ще чотири сотки. І ось тепер ті 4 сотки сільрада у нас забрала. Не в мене одної, а у всіх ветеранів радгоспу.

Кажуть: «Маєте паї і все ще вам мало?! Он в людей і того немає». А я хоч бачила той пай? Знаю, що десь за селом між лісосмугою, високовольтною лінією і Північною підстанцією є моїх 96 соток. Навіть акта на той пай маю. Але землевпорядник досі не нарізав і не показав нам, де чия земля в натурі. А якби й показав та забив межові кілочки, то чи я у свої 83 роки годна додибати пішки до того поля? А обробляти чим?

Оглядаюся назад. Життя пройшло як у страшному сні. Але старість видалась ще страшнішою. Бо нікому крім дітей і внуків я не потрібна. А сільська влада намагається забрати навіть те, що вдалось заробити за життя: клаптик городу і людську повагу.

— Я працювала в радгоспі з 1962 року, — приєднується до розмови мати-героїня Тамара Цвіркунова. — Після народження четвертого сина у 1972 році мені покійний директор радгоспу виділив 10 соток на стадіоні під город. Ми ту землю буквально по грудочці руками перебрали. 38 років користувалися й не думали, що знадобляться якісь документи. А торік голова сільради Родіон Старенький каже: «Це не ваша земля, не садіть там нічого. Можете скаржитися на мене в прокуратуру, судитися. У мене ще ніхто суди не вигравав. І ви не виграєте».

– Зараз у сина Михайла, – продовжує старенька, – немає і клаптика землі. Кажу, забираєте у мене, то дайте цю землю синові. У нього ж дружина, дочка. Ми цю землю обробляли всією сім’єю. «Обійдетеся, – кажуть, – у вас є пай». До чого тут пай, як він бозна-де за селом? Питала, де поділися наші майнові паї? Радгосп же був мільйонером. Було 3000 корів, 50 тракторів, 60 машин. А ще комбайни, різні сільгоспмашини… Де воно тепер? То з нами не хочуть навіть розмовляти.

– У мене інша проблема, – бідкається Надія Єрмакова, яка пропрацювала дояркою 25 років. — Як працівникові радгоспу, мені дали 15 соток спочатку під город, а потім — під забудову. Це було більше 20 років тому. У 2002 році я писала заяву на приватизацію. Але сільрада спустила справу на гальмах. А зараз ту землю забрали. І на стадіоні забрали той клаптик, який ми обробляли з 1979 року, відколи оселилися в радгоспній «хрущовці». Дочка Олена Білоус стояла на черзі на земельну ділянку з 1996 року. Дали аж під лісом. За приватизацію треба заплатити 12 тисяч. А спробуй зібрати ті тисячі при зарплаті санітарки і 500 грн аліментів на двох дітей! Добре ще, що можна сплачувати частинами. Два рази по 4 тисячі вже заплатила. Залишилося ще 4 тисячі гривень. А по телевізору нам розказують, що оформлення приватизації має бути безкоштовним. То як це розуміти? Те саме було і з земельними паями. Казали, що буде приватизація безкоштовною, а з нас усіх взяли по 9 тисяч гривень. Гроші то взяли, а земельного акта я й досі в руках не тримала.

— У подібному становищі, — пояснює голова «Громадської ради села Нові Петрівці» Антон Кайтанюк, — опинилися близько 30 ветеранів радгоспу, які мали городи на цій ділянці. Щоб люди тут не садили городи, буквально пару днів тому хтось загнав грейдер, який прогорнув і засипав глиною дорогу шириною 8 метрів. Одним кінцем вона виходить на вулицю, де ми стоїмо, а іншим впирається в тупик.

— 15 квітня, — продовжує пан Антон, — на наше запрошення приїжджала знімальна група каналу TVi. Оскільки ніхто з сільського керівництва до людей на поле не вийшов, учасники стихійного мітингу вирушили до сільської ради, де саме проходила сесія. Ми хотіли, щоб хтось із поважних народних обранців пояснив на камеру, чим керувалась сільрада, забираючи землю в людей, які на законних підставах користувалися нею понад 30 років. Адже всі знають, що ст.119 Земельного кодексу надає право на приватизацію земельної ділянки за давністю користування, навіть якщо людина не має відповідних документів, але впродовж 15 років використовувала її за призначенням. Перелякані депутати ухвалили проводити засідання у закритому режимі. І хоч народ у приміщенні сільради вів себе чемно й спокійно, народні обранці викликали про всяк випадок спецпідрозділ міліції особливого призначення.

Вашу землю продано. Забудьте

Але не тільки колишніх доярок, тепличниць чи їздових оббирають народні обранці. Для них взагалі не існує авторитетів. Торік, наприклад, сільська рада відібрала 15 соток городу в подружжя Олександра і Надії Жмурків. Не зупинило їх навіть те, що колишні директор і економіст радгоспу зараз за всяку ціну намагаються врятувати онкохвору внучку і у них кожна копійчина на обліку.

Пан Олександр неодноразово намагався потрапити на прийом до районного прокурора, аби розповісти про кривду, завдану сільським головою Родіоном Стареньким, але у того ніяк не знаходилось кількох хвилин для заслуженої людини. І тоді 13 квітня 2011 року Олександр Гаврилович звернувся до районної прокуратури з заявою, копію якої він передав редакції. Наводимо текст цього документа з незначними скороченнями і стилістичними правками, які не впливають на суть і зміст викладеного.

“…Мої заяви і просьби прокуратура району залишила без належного реагування. Хоча для всіх очевидно, що порушено право громадянина і Закон України.

Ще раз пояснюю суть справи.

Згідно з наказом №45 від 14.03.1991 року, Жмурко Н.Н. виділено земельну ділянку по вул. Новокиївській в розмірі 0,15 га. Цим же наказом виділено земельні ділянки 142 працівникам радгоспу ім. Ватутіна. Наказ, а також скопіювання були передані в сільську раду. Всі, хто вказаний в книзі, і зараз користуються цими земельними ділянками, більшість яких не приватизована. Жмурко Н.Н. теж обробляла свою ділянку 19 років.

Усі ці роки жодних проблем і претензій з боку сільської ради і тодішніх голів сільської ради не було.

Невідомо, з яких причин Старенький Р.М. вирішив продати земельну ділянку Жмурко Н.Н. Таємно і без попередження передає цю земельну ділянку підставній особі. Коли мене попередили про наміри голови, я приніс йому наказ із архіву з мокрою печаткою і передав особисто в руки скопіювання земельної ділянки. Він подивився і сказав, що, мабуть, в сільській раді загубились документи, і він розгляне це питання. Ми сподівались, що він вирішить наше питання позитивно, бо в наказі була вона не одна. А 142 особи!!!

Я розмовляв з Стареньким у березні 2010 року. А в травні я найняв тракториста і виорав ділянку. Проте через тиждень мені подзвонили сусіди з вулиці Новокиївської й сказали, що на нашій ділянці розпочато будівництво. Я знову звернувся до голови. Він відповів, що не знає, хто там будується. Я підійшов до робітників. Вони сказали, що замовник — якийсь киянин, який заплатив $157 тис. Правда, не сказали, кому заплачено гроші.

Оскільки нам були потрібні гроші для лікування за кордоном онкохворої внучки, я звернувся до голови з проханням відшкодувати хоч би половину суми, вирученої від продажу нашої земельної ділянки. Старенький в грубій формі відповів: «Земля продана. Більше на цю тему розмови бути не може».

Щоб врятувати дитину, якій всього 10 років, нам довелося позичити велику суму. Дівчинка пройшла шість блоків інтенсивної хіміотерапії, потім близько двох місяців лікувалася в Австрії. Зараз удома під наглядом лікарів.

Згідно зі ст. 119 Земельного кодексу України, громадяни, які 15 років користуються земельною ділянкою, навіть без наявності у них документів на право на цю земельну ділянку, мають право одержати її у власність або у користування на підставі набутої власності.

Сподіваюсь, що нарешті це питання буде розглянуто не поверхнево, для відписки, а юридично з відповідними висновками.

Крім того, чи Ви, як знаюча людина, яка має авторитет і повноваження, зможете особисто за місяць пройти всі погодження, в тому числі згоду сусідів (які в даній ситуації не проводились), що є обов’язковим для цієї процедури, і отримати дійсний акт на приватизацію земельної ділянки? Мабуть, не зможете! А Старенький може. Інші люди роками ходять, щоб зібрати підписи чиновників. Усі знають, що у нас в районі діє підпільний цех з виготовлення актів на приватизацію, яким заправляє голова Старенький ???

За місяць на земельну ділянку Жмурко Н.Н. було виготовлено акт на підставну особу. Перепродано наділ якомусь киянину, і за цей же період виготовлено новий акт і розпочато будівництво двох будинків. Якщо у вас немає таких фахівців чи спеціалістів, то скажіть,до кого звернутися, щоб допомогли розібратись, як видаються акти в Нових Петрівцях на приватизацію земельних ділянок?

Прошу Вас, Володимире Михайловичу, особисто вникнути в суть справи і прийняти обгрунтоване рішення — повернути земельну ділянку або відшкодувати її вартість.

У Вас наша заява Президенту України знаходиться з 08.07.2010 року. Інші необхідні документи додаються.

З повагою, Жмурко О.Г.”

І ще один документ, гадаємо, вартий якщо не оприлюднення у повному обсязі, то бодай детального викладу. Маю на увазі вже згадану заяву колишнього землевпорядника сільської ради В’ячеслава Бондаренка про методи оформлення земельних ділянок на підставних осіб, яку він назвав: «Явка з повинною».

У цьому документі, написаному на ім’я начальника Вишгородського РВ ГУ МВС України в Київській області Палоничку Л.Є., пан В’ячеслав детально описує, як 11.07.2008 р. в.о. голови Новопетрівської сільради Старенький Р.С. погрозами змусив його підробити заяву і підпис мешканки Вишгорода Трохимчук Т. В. про надання дозволу на розробку проекту відведення щодо виготовлення державного акта на право власності на земельну ділянку площею 0,19 га на масиві «Вишгородський» с. Нові Петрівці. Того ж дня Старенький Р.М. виніс на розгляд сесії сільради питання виділення землі за цією заявою. При цьому він повідомив, що ця ділянка раніше була виділена гр. Лесику, який нібито відмовився від наділу на користь Трохимчук Т. В. А ще, як аргумент на користь виділення землі цій особі, в.о. голови пояснив, що Трохимчук Т. В. допомогла сільраді у вирішенні питань з масивом «Молодіжний». Депутати задовольнили заяву. А далі та фальшивка була підшита до протоколу сесії…

За цими, здавалось би, розрізненими фактами простежується система. Від свавілля сільських зверхників страждають переважно беззахисні ветерани радгоспу. Люди уповають на Земельний кодекс, який нібито захищає їхні права. Але Кодекс той написаний не для бідняків. Жодна з його статей не узаконює право власності на землю, якщо вона не приватизована. Навіть ст.119, на яку дуже часто посилаються селяни, дозволяє лише приватизувати або взяти в оренду земельну ділянку за давністю користування нею.

На відміну від ветеранів радгоспу їхні народні обранці добре засвоїли постулати Земельного кодексу. А тому і створили в селі такі умови, що самотужки зібрати документи, підписи і погодження на приватизацію практично неможливо. А приватна фірма, яка діє тут у царині приватизації, дере за виготовлення приватизаційних актів від 8 до 14 тисяч гривень. Спробуй нашкребти таку суму, якщо пенсія у більшості селян не перевищує й тисячі гривень! А якщо актів на землю нема, хто доведе, що вона ваша? Тож і оббирає сільська влада своїх виборців. Ось і недавно сільрада відібрала у селян 92 ділянки городів за музеєм-діорамою «Битва за Київ». Кажуть, що 87 нових власників вже встигли отримати акти на ту землю.

І на всі заперечення селян у влади один аргумент: «У вас є паї».

У Нових Петрівцях крадуть гумус під боком у Президента

Ми спеціально поїхали подивитися на паї, якими дорікає сільська влада ветеранам радгоспу. Заїхали на поле з боку високовольтної лінії електропередач і вжахнулися. Уздовж лісосмуги в рукотворних кратерах, завглибшки з добрий метр, то тут, то там нагорнуто невисокі купки. Увесь же чистий родючий грунт вийнято аж до піску. Та руїна, шириною метрів із десять-п’ятнадцять, тягнеться паралельно посадці мало не на цілий кілометр. Там, де землю вигрібали давно, вже встигла порости лоза, але є і свіжі вирви.

— Це не єдине місце, звідки потай цілими автомобільними караванами вивозять землю, — розповідає голова «Громадської ради села Нові Петрівці» Антон Кайтанюк. — Он там, у видолинку між Першотравневим лісництвом і Північною підстанцією ще один величезний кар’єр. Там родючий грунт, товщина якого 50–60 сантиметрів, вибрано вже на десяти гектарах. А тут, де ми стоїмо, шар гумусу сягає метра і більше.

Хто промишляє цим чорним бізнесом, — продовжує пан Кайтанюк, — встановити ніяк не вдається. Припинити незаконний видобуток гумусу — також. Я неодноразово звертався по допомогу і до районного прокурора, і в райдержадміністрацію, і облдержадміністрацію, і в прокуратуру області, і до Генерального прокурора, і в Адміністрацію Президента. Та всі скарги спускаються на район. А тут їм ходу не дають. Якось вчергове звернувся в управління боротьби з організованою злочинністю. Приїхала оперативна група. Я разом з міліціонерами сидів у машині в засідці. Коли це їде навантажений землею КРАЗ і тягне за собою екскаватора, 0,75 куба. Але убозівці й не ворухнулися. Питаю: «Чому ж ви не затримуєте крадіїв?». «Нема юридичних підстав, — відповідає старший. — От коли б ми застали, як він вантажився, тоді інша справа». Я йому: «Візьміть аналізи залишків грунту на ковші, у кузові КРАЗа та порівняйте з грунтом на місці його викрадення. І все зразу стане на свої місця». А він сміється: «То тільки в детективах міліція така розумна. А в районі потрібних лабораторій і близько нема».

Двомісячник благоустрою по-новопетрівськи

Коли ми поверталися до села, пан Кайтанюк запропонував подивитися, як у Нових Петрівцях проводять двомісячник благоустрою.

— Тільки якщо у вас слабкі нерви, краще не дивіться, — попередив він.

Справді, те, що ми побачили, не для людей зі слабкими нервами. Поруч з колишнім літнім табором ВРХ не менш як на 10 гектарах розкинулося величезне звалище найрізноманітнішого сміття.

— Зверніть увагу, – пан Антон показує на величезну яму, глибиною метрів чотири, дно і одна із стін якої жовтіють чистим піском. – Не один місяць тут добували пісок для столичних новобудов. А тепер з усіх усюд, навіть з музею-діорами «Битва за Київ» і резиденції Президента звозять сміття і засипають кар’єр. А поверх сміття насипають тоненький шар сякої-такої земельки. Звалище-кар’єр розташоване на сільських землях запасу. Уявляєте, що робитимуть з цим сміттям щасливці, яким тут дадуть ділянки під забудову!?

Про цей злочин сільської влади, а я не вірю, щоб добували пісок і засипали кар’єр без відома сільради і її голови, — каже наш співрозмовник, — також знають у всіх перелічених мною інстанціях. Але реакції жодної. Іноді складається таке враження, що ми б’ємося головами у ватну стіну. Ні звуку, ні результату. Та ми не відступимося, поки не припинимо це мародерство.

Тетяна ХИТРИК