Голодомор – геноцид українського народу

Поделиться в соц. сетях

Українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.

В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада).

Багато хто схильний стверджувати, що голодомор – біда не лише України, а й усіх інших народів СРСР і що навіть мови ні про який геноцид бути не може – його не було. Але це не так. Голодували не всі держави Радянського Союзу, а лише ті, в основному, де вироблявся хліб (Слобожанщина, Поволжя, Казахстан та ін.).

Що ж до визначення терміну «голодомор», як тотожного терміну «геноцид» у контексті політики влади СРСР щодо УРСР і ближніх територій, варто визначити ознаки геноциду і порівняти їх із фактами голодомору на певній території. Візьмемо, для прикладу, Поволжя, Слобожанщину, Казахстан та Україну.

Геноцид — цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами.

Перша ознака геноцтду – це непосильні хлібозаготівлі урожаю 1931-1932 рр. , що вичерпали всі державні продовольчі ресурси із селян. Пов’язане це із експортом зерна за кордон, бо за рахунок цього зерна радянська влада могла забезпечити роботу іноземних інженерів на промислових та енергетичних об’єктах. Треба сказати, що у 1932 році в Україні спочатку був один план, потім цей план збільшили. Постановою Раднаркому України від 1 грудня почали забирати замість зерна продовольчі товати.

Люди починають продавти своє добро, виїджати за межі україни у пошуках їжі. Проте вже 22.01.1933 р. приймається нова постанова, яка забороняє виїзд українському і кубанському селянинові за хлібом і Росію, Білоруію та Закавказзя, на відміну від казахів. Отже, друга ознака – заборона виїзду за хлібом.

Третя ознака – свідоме замовчування голоду. Більше того, радянська влада покликала як агітаторів в запереченні голоду відомих діячів культури, таких як Бернард Шоу, Едуардо Оріо. Рядянська влада всіма спсобами намагалась приховати факт голодомору і певних регіонах федерації.

Голодні українці тікали і поширювали інформацію про те, що коїться в Україні. Українські діаспори почали збирати кошти на те, щоб мати змогу допомогти голодуючій Україні. Було залучено інші міжнародні організації, які погодилися на те, щоб допомогти Україні. Було зібрано чимало коштів. Радянський союз відмовився прийняти допомогу голодному населенню України, сказавши, що голод – видумка біржуазної пропагаднди. Люди далі вмирали із голоду. Хліб забрали – за допомогою не звернулись. Тому, четверта ознака – відмова від продовольчої допомоги.

В Україні були великі німецькі колонії , близько 400 тис. німців-колоністів, які теж голодували, тому, коли в Німеччині стало відомо, що їхній народ голодує, було організовано декілька товариств, які збирали кошти для допомоги голодуючим німцям України. Сам Гітлер здав 1000 марок особистих коштів в фонд голодуючих німців в Україні, і кожна німецька родина, яка проживала в УРСР могла отмати на тиждень 8-10 марок. За ці 8-10 марок можна було купити хліб, борошно, крупи та інші продукти в Торсині, так звані магазини торговлі із іноземями за валюту, бо радянській владі потрібна була валюта і вона таким чином стягувала волюту через продажу продуктів. І Гітлер сказав, що, якщо серед голодуючих в німецькій колонії є українська родина чи болгарська, чи грецька, давти гроші всім, щоб голодні шведи чи украйнці не пішли красти в німців, щоб за цей хліб не вбили і не пошкодили німецький народ, бо голодна людин втрачає над собою контроль.

Коли Каганович дізнався про те, що голодні німці отримують допомогу, він розпорядився, щоб всі голодні німці під загрозою виселення до Сибіру, відмовлявся від коштів на користь фонду Міжнародної організації пролетаріату і писали до Берліна листи Гітлеру такого змісту: « Ми ситі і Ваших подачок не потребуємо.» Люди писали, відмовлялись, щоб не поїхати до Сибіру. Доповідна Косіору секрктарям ЦК першого ЦККПБ(У) ГПУ, яке очолював Балицький бачимо, підготував «Доповедная записка о гитлеривсой «помощи»» про те, як Німеччина допмагала німцям. Людей, які одержували допомогу, саджали в тюрми. Також забирали те, що потрапляло на територію Радянського Союзу.

Голодомор, як геноцид проявив себе не тільки у фізичному знищенні українців, а й у духовному знищенні українців – духовний геноцид, про який було домовлено у 1932-1933рр. Тому ми можемо виділити ще дві ознаки голодомору.

П’ята ознака – організоване заселення вимерлих українських сіл перселенцями із інших регіонів СРСР, насамперед із Росії, що змінювало етнічну ситуацію в українському середовищі і середовищі компактного розселеня українців. Десятки українських сіл повністю вимерло на півдні і на сході. У ці села влада завезла насамперед людей, яким запропонували готові хати, чорноземи, угіддя, – росіяни. Вони тепер тут стають «етнічними російськими оазисами».

До українських сіл було превезено понад 118 тис. росіян. 11.09.1933р. політбюро ЦК КПБ(У) ухвалює постанову про переселення 22 тисяч родин у степову область України. На початку жовтня Каганович пише Сталіну, що «ми дали переселенському комітету завдання вивезти на Кубань 15 тис сімей, а в Україну в степ – 15-20 тис. сімей. На Кубань (там, де українці), західну область РСФСР – Смоленщину – 7500 господарств, у Білорусію – 4500 … до Донецької – 3500, Одеської – 660, Дніпропетровької – 6500, Харківської – 3500».

Люди, які прибули, вже не розчиняються в укранському середовиші, вони розчиняють українське середовище. Це свідома політика підривання українського суспільства зсередини і створення ситуації, коли українців буде менше – свідоме розчленування українського середовища.

Шоста ознака духовного геноциду – атмосфера боязні за свою приналежність до української нації або відмова від українства під тиском репресі під час хлібозаготівель, яка знаходить себе у документі більшовицької влади про розчленування українського етнічного масиву, про доприселення у вимерлі українські села інородців.

Документ від 14.12.1932 р. « Про хлібозаготівлі на Україні в північному Кавказі та західній області», який мав би розглянути причини невиконання хлбозаготвілі у цих регіонах, говорить дослівно так: «ЦК і ранарком зазаначють, замість правильного більшовицького проведення національної політики, у ряді районів України українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без старанного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам […] створення свого легального прикриття, своїх контрреволюційних осередків і організацій» Постанова містила припис ЦК КП(б)У та РНК України «вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій» і зобов’язувала Північнокавказький крайком і крайвиконком:

— « … виселити в найстисліші терміни до північних областей СРСР зі станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, усіх жителів, за винятком справді відданих радвладі колгоспників та одноосібників, і заселити цю станицю колгоспниками-червоноармійцями, що працюють в умовах малоземелля в інших краях, передавши їм всю землю і озмні посіви, будівлі, інвентар…»

— « … заарештованих зрадників партії на україні, як організаторів саботажу хілозаготівель, колишніхсекретарів райкому, голів райвиконкому… просудити від 5 до 10 років ув’язнення в концентраційних таборах і виселяти в північні райони на рівні із куркулями… »

— негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також видання усіх газет і журналів з української на російську мову, більш зрозумілу для кубанців; підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і раднарком зобов’язують рацком та крайвиконком терміново перевірити склад працюючих шкіл в українізовиних районах

Бачимо, що у Північному Кавказі, де за переписом 1926 року було 3, 5 млн українців, припиняється українізація повністю. Така політика спрямована проти українців Кубані, найбільш національно свідомих на нівнічному Кавказі. Ця цілеспрямована репресивна політика більшовицької влада щодо українства підтверджена була наступного дня, тобто 15 грудня 1932 року, коли Сталін і Молотов підписують нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області… На всій території радянського союзу українці стають поза законом.

І це є геноцидом, бо, коли люди бачили, що українське переслідується, що українських вчителів тієї ж Кубані виселяють на Північ або розстрілюють, коли українців ставниці Полтавської, Уманської чи Поповичівської примксово виселяють, то інші ставниці починають боятись, бо російські ставниці не виселяють. І люди будуть в подальшому відрікатися від українства, вони запишуться росіянами. Українців виселяють, а ставниці перейменовують: Полтавську – на Червоноармійську, Уманську – на Ленінградську, Поповичівську – на Кагановицьку. Тому, коли ми дивимось на статистику, то бачимо, що якщо брати перепис 1926 року на території нинішнього Краснодарського краю то українців там було 1 млн 583 тис., а у 1939 – 143 тис. Де ж ділася різниця. Частина – до Сибіру, частина померла. Аде ж інші? Інші – це ті, хто залишився і відмовився від української національності. Подібні тенденції будуть засвідчені і щодо Поволжя і Слобожанщини, де компактною масою проживали українці-хлібороби.

Щодо кількості загиблих від голодомору, то більш – менш точну кількість можна визначити, порівнявш и переписи населення 1926 і 1939 років. Отже, в порівнянні за період із 1926 по 1939 рр. кількість збільшилась на 16%, на 28% – РСФСР, на 11, 2% – у Білорусії. Щодо України, то тут на 9,9%. Проте не збільшилось, а зменшилось. Тобто за цей період кількість населення навіть не досягнуло того рівня, який був у 1926 році на 9,9% – це 4 з лишком млн, враховуючи щоріний приріст населення. Ця статистика ще раз підтверджує, що голодомор – геноцид українського народу, бо українська нація, починаючи із 1917 року виявила найбільшу жагу до незалежності. Повстання 20х років проти більшовиків це засвідчили, ому влада почала побоюватись українців. Українізація показала, що народ прагне до науки рідною мовою, прагне до її відродження. Геноцид був спрямований, насемперед, проти селянства, оскільки селянство – база будь-якого національного руху, томущо є незалежною верствою.

Голодомор 1932 – 1933рр. – страшна сторінка в історії українського народу. Ще віками не будуть забуті ті сташні часи, коли із дитячої колиски забирали останнє – будь-то жмуток пшениці чи квасолі, коли зламана людська психіка доходила до крайнощів – вбивств і навіть ганібалізму. Зараз такого і в сучасних фільмах не побачиш. А в ті часи головними героями були живі, саправжні люди, і мало чия історія мала щасливе завершення…Тому наш обов’язок, берегти і шанувати пам ‘ять про них.

Матеріали взято із лекції В. І. Сергійчука 23.11.2011р.