Врачебная тайна. Декларация или реальность?

Поделиться в соц. сетях

Нередки случаи, когда либо по незнанию, либо умышленно уполномоченные органы разглашают сведения, ставшие им известными в связи с выполнением служебных обязанностей. Сегодня нам хотелось бы рассмотреть такое понятие, как «врачебная тайна».

Согласно ст. 286 Гражданского кодекса Украины, физическое лицо имеет право на тайну о состоянии своего здоровья, факте обращения за медицинской помощью, диагнозе, а также о сведениях, полученных при медицинском обследовании. В этой статье также запрещается требовать представления по месту работы или учебы информацию о диагнозе и методах лечения физического лица, а лицо, узнавшее о врачебной тайне в связи с исполнением служебных обязанностей или из других источников, обязано воздерживаться от распространения такой информации.

Статьей 46 Закона Украины «Об информации» предусмотрено, что не подлежат разглашению сведения, касающиеся врачебной тайны. Обязанность сохранения врачебной тайны предусмотрена и Клятвой врача, утвержденной Указом Президента Украины № 349 от 15 июня 1992.

Статья 40 Основ законодательства Украины о здравоохранении, которая называется «Врачебная тайна», не содержит её понятия, однако указывает, что медицинские работники и другие лица, которым в связи с выполнением профессиональных или служебных обязанностей стало известно о болезни, медицинском обследовании, осмотре и результатах, интимной и семейной стороне жизни гражданина, не имеют права разглашать эти сведения. Кроме того, статьей 145 Уголовного кодекса Украины предусмотрена ответственность за умышленное разглашение врачебной тайны лицом, которому она стала известна в связи с выполнением профессиональных или служебных обязанностей, если такое действие послужило причиной тяжелых последствий. Учитывая то, что содержание понятия «врачебная тайна» не закреплено ни в одном из нормативно-правовых актов Украины, а механизмы действия указанных норм достаточно расплывчаты (кроме, разве что, Уголовного кодекса) мы хотели бы поинтересоваться у наших экспертов, что считать разглашением врачебной тайны и на какие запросы и при каких обстоятельствах врач обязан предоставить уполномоченным органам сведения, считающиеся «врачебной тайной».

Тимур Бондарев, старший партнер АК Arzinger Светлана Постриган, юрист АК Arzinger

По статистике Государственной судебной администрации за последние пять лет в Украине ни один медработник не был привлечен к уголовной ответственности за разглашение врачебной тайны. Беря во внимание достаточно широкий спектр нормативно-правовых актов, регулирующих правоотношения в сфере неразглашения врачебной тайны, данный факт, с нашей точки зрения, можно объяснить лишь несистемным подходом к анализу законодательства со стороны правоприменительных органов.

Так, статья 286 Гражданского кодекса Украины (ГКУ) и статья 39-1 Основ законодательства Украины о здравоохранении (Основы законодательства), которые являются идентичными по своему содержанию, закрепляют конституционное право физического лица (пациента) на тайну относительно таких данных как состояние здоровья, факт обращения за медицинской помощью, диагноз, а также сведения, полученные в результате его обследования. Статья 40 Основ законодательства содержит корреспондирующую праву пациента обязанность медицинских работников и других лиц, которым в связи с выполнением профессиональных или служебных обязанностей, стало известно о болезни, медицинском обследовании, осмотре и их результатах, интимной и семейной сторонах жизни гражданина, не разглашать такую информацию, кроме случаев, предусмотренных законодательными актами.

Вышеизложенное позволяет сделать вывод, что врачебная тайна распространяется на всю информацию о пациенте, полученную в ходе его обследования, таким образом, разглашение перечисленных выше данных и будет считаться разглашением врачебной тайны. В тоже время, необходимо отметить, что статьи 285 ГКУ и 39 Основ законодательства закрепляют право пациента на получение достоверной и полной информации о состоянии своего здоровья.

Согласно пункту 3 статьи 46 Закона Украины «Об информации» не подлежат разглашению ведомости, касающиеся, среди прочего, врачебной тайны, кроме случаев, предусмотренных законом, то есть разглашение врачебной тайны допускается только в случае прямого требования закона. Так, например, частью 1 статьи 6 Закона Украины «О психиатрической помощи» четко предусмотрены случаи, когда допускается передача сведений о состоянии психического здоровья физического лица и предоставления ему психиатрической помощи без согласия этого лица или без согласия его законного представителя, а именно: для проведения дознания или судебного разбирательства по письменному запросу лица, которое проводит дознание, следователя, прокурора или суда.

Судебная практика по нарушению врачебной тайны, состоящая в основном из гражданско-правовых споров, достаточно неоднозначная. Поскольку часть 11 статьи 30 Закона Украины «Об информации» довольно широко определяет случаи, когда информация с ограниченным доступом (в том числе, информация, на которую распространяется врачебная тайна) может быть разглашена без согласия физического лица, к которому относятся те или иные данные («если такая информация является предметом общественного интереса и если право общественности знать эту информацию преобладает над правом ее собственника на ее защиту»), суды часто применяют именно эту норму, не принимая во внимание прямой запрет статьи 46 Закона, о которой шла речь выше, в связи с чем права пациента на неразглашение остаются не защищенными.

Таким образом, законодательного усовершенствования требует именно порядок доступа к информации, которая составляет врачебную тайну: определение исчерпывающего перечня лиц, которые имеют право запрашивать такую информацию, а также случаев, когда медицинский работник обязан предоставить запрашиваемые данные по требованию определенных лиц/органов.

Людмила Дешко, к.ю.н., адвокат «Адвокат мед +», суддя третейського суду (у медико-правових справах), директор Благодійного Фонду «Медико-правова група», експерт ОБСЄ, керівник юридичної клініки «Медичне право» Донецького національного університету

Чинне законодавство України визначає один з найважливіших деонтологічних принципів, що був закріплений ще у клятві Гіпократа – лікарську таємницю. Ст. 32 Конституції України містить заборону втручатися в особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України, збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Відповідно до рішення Конституційного суду України від 10 жовтня 1997 року №5-зп “У справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру»” (справа К. Г. Устименка) правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці – інформації про пацієнта, на відміну від медичної інформації – інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та частиною третьою статті 46 Закону України “Про інформацію”.

У ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я йдеться, що медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Водночас, законодавець, визначивши перелік відомостей, що становлять лікарську таємницю та зазначивши, що їх заборонено розголошувати, не визначив, по-перше випадки, коли таке розголошення є законним, по-друге, у ст. 40 Основ не в повному обсязі визначено обсяг відомостей, які становлять лікарську таємницю. Зокрема, це стосується інформації, яка отримується не лише при медичному обстеженні, огляді і їх результаті, а й такої, що отримується у процесі лікування і профілактики.

Згідно зі ст. 39-1 Основ пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. Відповідно до ст. 286 ЦК України фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел.

Втім, назва ст. 39-1 Основ та ст. 286 ЦК України не відповідає їх змісту, оскільки в них йдеться не лише про лікарів, а й про медичних працівників та інших осіб, яким у зв язку з виконанням їх професійних або службових обов’язків стала відома інформація про пацієнта.

Відтак, аналіз норм чинного законодавства України дає підстави стверджувати, що об’єктом лікарської таємниці є така інформація:

Відомості про факт звернення за медичною допомогою; Відомості про огляд та його результати, а також відомості, одержані при медичному обстеженні; Відомості про стан здоров’я пацієнта; Відомості про хворобу особи; Відомості про діагноз; Відомості про методи лікування; Відомості про сімейну та інтимну строни життя.

Суб’єктами збереження лікарської таємниці є медичні, фармацевтичні та інші працівники, які беруть участь у лікуванні хворого, а також прямо не задіяні в цьому процесі особи (лікуючі лікарі інших хворих, статисти, обслуговуючий персонал, працівники страхових організацій, студенти вищих та середніх медичних закладів та ін.).

Валентин Гончарук, помощник юриста ЮК «Правовий Альянс»

Конституція України передбачає, що лікарська таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини та в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, а також з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації. Стаття 26 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» зазначає, що відомості про зараження особи інфекційною хворобою, що передається статевим шляхом, проведені медичні огляди та обстеження з цього приводу, дані інтимного характеру, отримані у зв’язку з виконанням професійних обов’язків посадовими особами та медичними працівниками закладів охорони здоров’я, становлять лікарську таємницю. Ч.3 статті 46 Закону України «Про інформацію» зазначає, що не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, крім випадків, передбачених законом.

Щодо провадження в кримінальних справах.

Стаття 69.Кримінально-процесуального кодексу України відмічає, що не можуть бути допитані як свідки: адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості.

При провадженні кримінальної справи органи дізнання, досудового слідства, прокурори та їх заступники мають право приєднувати до матеріалів кримінальної справи документи, які фіксують інформацію (яка може бути названою лікарською таємницею). Це можуть бути довідки про стан здоров’я, рецепти лікарських засобів, картка пацієнта, договори про надання медичних послуг і т.п. У разі якщо кримінальна справа не відкрита, зазначені вище правоохоронні органи мають право в ході оперативно-розшукової діяльності звертатися до лікарів з запитами про надання відомостей, які можуть буди віднесені до лікарської таємниці. У такому разі, лікар зобов’язаний надати інформацію, яка можуть буди віднесені до лікарської таємниці.

Щодо провадження в справах про адміністративні правопорушення

На відміну від Кримінально-процесуального Кодексу України, Кодекс України про адміністративні правопорушення не містить подібних обмежень щодо допиту свідків. Стаття 272 Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає виклик і надання пояснень свідків. Отже, у справі про адміністративне правопорушення, лікар може бути викликаний, якщо про нього є данні, що йому відомі які-небудь обставини, що підлягають установленню по даній справі. На виклик органу (посадової особи), у провадженні якого перебуває справа, лікар зобов’язаний з’явитися в зазначений час, дати правдиві пояснення, повідомити все відоме йому по справі і відповісти на поставлені запитання.

Щодо провадження у цивільних справах

Суд може вирішити питання про збирання доказів та допит лікаря. У таких випадках лікар зобов’язаний надати відповідні відомості. У разі не надання правдивої інформації лікар може бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Інші випадки

У разі звернення особою (навіть близькими і рідними) до лікаря із заявою про надання лікарської таємниці, така інформація, може бути надана лише за згодою особи про яку ця інформація. Стаття 286 Цивільного кодексу України забороняє вимагати та подавати інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи за місцем її роботи або навчання. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта (Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я). Адвокат має право запитувати інформацію, яка може бути віднесена до лікарської таємниці, але лікар не зобов’язаний її надавати.

Алла Пустовит, заместитель генерального директора по связям с общественностью, старший партнер ЮК «Правовая гильдия «ВикториАл»

Лікарська таємниця – це певним чином задокументована інформація про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина.

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці визначаються ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та ч. 3 ст. 46 Закону України «Про інформацію».

Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я розкриває зміст «лікарської таємниці». Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. Крім того, обов’язок щодо збереження лікарської таємниці передбачено і Клятвою лікаря, затвердженою Указом Президента України від 15 червня 1992 року № 349. В свою чергу, окремі законодавчі акти у сфері охорони здоров’я конкретизують зміст лікарської таємниці.

Лікарською таємницею є, зокрема, відомості про:

а) факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров’я особи, її приватне життя;

б) зараження особи інфекційною хворобою, що передається статевим шляхом, проведені медичні огляди та обстеження з цього приводу, дані інтимного характеру, отримані у зв’язку з виконанням професійних обов’язків посадовими особами та медичними працівниками закладів охорони здоров’я;

в) результати медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (вони повідомляються лише цим особам. При цьому приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним).

г) дані про реципієнтів донорських органів, а також про осіб, які заявили про свою згоду або незгоду стати донорами у разі смерті та інші відомості.

д) дані про перенесені та наявні в особи, яка виявила бажання здати кров або її компоненти, захворювання, а також про вживання нею наркотичних речовин та властиві їй інші форми ризикованої поведінки, що можуть сприяти зараженню донора інфекційними хворобами, які передаються через кров, і за наявності яких виконання донорської функції може бути обмежено

Лікарську таємницю («інформацію про пацієнта») слід відрізняти від медичної інформації («інформації для пацієнта»). Остання є більш широким поняттям і передбачає відомості про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, які лікар зобов’язаний надати на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників, за винятком випадків, коли така повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта.

Суб’єктом лікарської таємниці, тобто особою, яка нею володіє, є медичні працівники та інші особи, яким виконують професійні або службові обов’язки у сфері охорони здоров’я.

Такий вид медичної інформації, який відносимо до інформації з обмеженим доступом, як конфіденційна медична інформація передбачає відомості про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, які лікар зобов’язаний надати на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників, за винятком випадків, коли така повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта. Власником конфіденційної медичної інформації є пацієнт, який і приймає рішення про можливість її поширення будь-яким способом будь-яким особам.

Окрім того, суб’єктом лікарської таємниці, тобто особою, яка нею володіє, є медичні працівники та інші особи, яким виконують професійні або службові обов’язки у сфері охорони здоров’я, а суб’єктом конфіденційної медичної інформації є пацієнт, який і приймає рішення про можливість її поширення будь-яким способом будь-яким особам.

Відповідно до законодавства України про охорону здоров’я не вважається розголошенням лікарської таємниці:

1) передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та про надання їй психіатричної допомоги за усвідомленою згодою цієї особи або її законного представника іншим особам в інтересах самої особи, яка страждає на психічний розлад, для: а) проведення обстеження та лікування; б) захисту її прав і законних інтересів; в) здійснення наукових досліджень, публікацій в науковій літературі, використання у навчальному процесі;

2) передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та про надання їй психіатричної допомоги без згоди цієї особи або без згоди її законного представника для: а) організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги; б) провадження дізнання, досудового слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду;

3) вписування у листку непрацездатності, що видається особі, яка страждає на психічний розлад, діагнозу психічного розладу за згодою цієї особи. Відповідно до ст. 286 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні; забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

На мою думку, формулювання ст. 285 «Право на інформацію про стан свого здоров’я» необхідно замінити на «Право на медичну інформацію», оскільки останнє є ширшим за змістом і, більше відповідає змісту даної статті. Адже медична інформація включає в себе інформацію про стан здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.

Аналогічно, назва ст. 286 ЦК є вужчою, ніж зміст диспозиції цієї статті, яка крім права на таємницю про стан здоров’я включає в себе інформацію про факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.Зобов’язаними суб’єктами щодо збереження таємниці виступають не лише лікарі, а й допоміжний медичний персонал, а також інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина.

Лікар має право розголошувати інформацію про пацієнта — діагноз, методи лікування тощо лише тоді, коли цього вимагає закон.

Лікар має надати всі необхідні відомості, включаючи ті, які відносяться до лікарської таємниці при запитах судово-слідчих органів та в деяких випадках, при запитах медичних закладів.

Надання відомостей, що становлять лікарську таємницю на запити правоохоронних органів має свої особливості. Так,зокрема, надання інформації про пацієнта на запит органів внутрішніх справ можливе виключно у разі знаходження у їх провадженні справи про злочин в межах досудового слідства, у яких запитується відповідна інформація.

На відміну від українського законодавства, Основи законодавства РФ про охорону здоров’я, містять вичерпний перелік випадків надання відомостей, що складають лікарську таємницю, без згоди громадянина або його законного представника а саме:

1) з метою обстеження і лікування громадянина, не здатного із-за свого стану висловити свою волю (тобто який знаходиться в несвідомому, небезпечному для його життя і здоров’я стані і за ситуації, коли його представник недоступний);

2) при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь і ушкоджень;

3) по запиту органів дізнання і слідства, прокурора і суду у зв’язку з проведенням розслідування або судовим розглядом (ситуація, коли пацієнт є учасником цивільного або кримінального процесу. Важливо, що на стадії до порушення кримінальної справи така інформація зажадалася бути не може);

4) у разі надання допомоги неповнолітньому у віці до 15 років для інформування його батьків або законних представників;

5) за наявності підстав, що дозволяють вважати, що шкода здоров’ю громадянина причинна в результаті протиправних дій.

На практиці медична документація без згоди пацієнта запрошується і в інших цілях. Так, медичні карти вилучаються в цілях проведення експертизи якості медичної допомоги, при здійсненні фінансових розрахунків за надану медичну допомогу в системі обов’язкового медичного страхування. Знайомитися з історіями хвороби, не запитуючи на те дозволу у пацієнтів, вважають для себе можливим прокурори, що здійснюють наглядові функції по виявленню порушень законів в органах і установах охорони здоров’я. Повідомляти медичні відомості про громадян по запитах військкоматів наказано медичним установам Положенням про військово-лікарську експертизу, затвердженим Урядом РФ від 25.02.2003 р. № 123, що не є, як відомо, законодавчим актом. Принцип доцільності у всіх цих випадках бере гору над принципом законності.

Судовій практиці відомі позови про визнання права на інформацію про стан здоров’я, які подаються у випадку відмови лікувального закладу надати таку інформацію. Такий спосіб захисту закріплений в п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК. Слід відмітити, що визнання права є нетрадиційним способом захисту для особистих немайнових прав фізичної особи глави 21 ЦК.

Так, зокрема, через те що подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності суперечить положенням ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст. ст. 3, 19, 21, 32 Конституції України, ст. 4, 7, 8, 14, 41 Основ законодавства про охорону здоров’я, ст. ст. 5, 23 Закону України «Про інформацію», ст. 286 ЦК, Печерський районний суд м. Києва прийняв постанову від 25.07.2006 р. N 2-А-216-1/06 про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили Наказу N 532, в частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний та заключний діагнози та коду захворювання відповідно до МКХ-10, та скасування його в цій частині.

Дана постанова Печерського районного суду м. Києва стала підставою для внесення змін до Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності наказу. Діагноз первинний, діагноз заключний та шифр діагнозу відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я десятого перегляду, прийнятої 43 Всесвітньою асамблеєю охорони здоров’я 1 січня 1993 року (далі – МКХ-10) зазначаються виключно за письмовою згодою хворого. В іншому випадку первинний та заключний діагнози та шифр МКХ-10 не вказуються.

В свою чергу, в Рішенні КСУ від 30 жовтня 1997 р. (справа К. Устименка), враховуючи норму ч. 2 ст. 32 Конституції України, суд надав тлумачення ч. 4 ст. 23 Закону України „Про інформацію», і визначив, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, передбачених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації належить свідчення про особу, зокрема, про стан здоров’я. Відповідно до ч. 2 ст. 46 Закону України „Про інформацію” не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю.

Також у вищезгаданому Рішенні КСУ від 30.10.1997 року визначено термін «медична інформація», під якою розуміється свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про ризик для життя і здоров’я, яка за своїм правовим режимом належить до конфіденційної.

У яких випадках медичного працівника можна притягнути до відповідальності за порушення лікарської таємниці?

Відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Відповідальність може настати у випадку умисного розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків. Це передбачено Ст. 145 Кримінального кодексу України. Якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, воно карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.

Крім того, законодавством окремо передбачена кримінальна відповідальність за розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків (ст. 132 Кримінального кодексу України).

Илья Костин, старший партнер ЮК «Правовй Альянс»

Анализ норм ст. 286 Гражданского кодекса Украины, Статьи 46 Закона Украины «Об информации», Указа Президента Украины No. 349 от 15 июня 1992 года, Статья 40 Основ законодательства Украины о здравоохранении, статья 145 Уголовного кодекса Украины дает основания утверждать, что понятие «врачебная тайна» подразумевает под собой любые сведения о состоянии своего здоровья, факте обращения за медицинской помощью, диагнозе физического лица. Иными словами, везде где есть фамилия имя отчество или факты благодаря которым можно отождествить с конкретным физическим лицом, а также любые сведения о здоровье данного индивидуума и составляют врачебную тайну.

Кроме того, я бы не стал анализировать данные нормы и не советовал бы коллегам, с точки зрения превалирование формы над содержанием. Скорее наоборот. Должно действовать простое четкое правило, согласно которому никто (посторонний) не должен знать никакие сведения о состоянии здоровья физического лица, без согласия последнего. Все остальные производные, которые можно встретить в правоприменительной практике, от лукавого.

Кристина Давидовская, помощник адвоката, «Адвокат Med +»

Согласно ч.2 ст.32 и ч.3 ст.34 Конституции Украины врачебная тайна может быть разглашена без согласия лица либо его законных представителей в интересах национальной безопасности, экономического благосостояния и прав человека, а также с целью предупреждения преступлений либо для охраны здоровья населения.

Законодательство Украины, к сожалению, не предлагает четкого перечня обстоятельств, при которых врач обязан предоставить сведения, являющиеся «врачебной тайной» уполномоченным органом, но исходя, из практики и теории можно выделить следующие случаи, при которых сведения разглашаются:

по запросу органов дознания и следствия, прокурора и суда в связи с проведением расследования или судебным разбирательством согласно наличию правовых оснований и в том случае, когда действия данных органов совершаются согласно действующему процессуальному законодательству Украины (согласно ч.1 ст.20 ЗУ «Про прокуратуру»; ст.11 ЗУ «Про милицию»; ч. 4 ст. 6 ЗУ «О психиатрической помощи»);

по запросу адвоката в связи с проведением расследования, оказания юридических услуг, полного ознакомления с материалами уголовного, гражданского и др. дела, для всесторонней защиты клиента;

по запросу социальных служб для оформления опеки государства над пациентом (несовершеннолетние дети или престарелые лица из гериатрических интернатов).

Также «врачебная тайна» может разглашаться:

по желанию родителей (усыновителей), опекунов, попечителей в случае предоставлении помощи малолетнему и/или нетрудоспособному (согласно Гражданскому Кодексу); согласно ст. 30 СК устанавливается обязательство для новобрачных сообщить друг другу о состоянии своего здоровья; по обращению должностных лиц государственной санитарно-эпидимологической службы (ч. 2 ст. 26 ЗУ «О защите населения от инфекционных болезней» и п. 5 ч. 1 ст. 7 ЗУ «Об обеспечении санитарного и эпидемического благополучия населения»); для проведения экспертизы качества медицинской помощи; по обращению доверенного лица, если отсутствуют близкие родственники или по заявлению пациента; по обращению личного психолога, если пациент дал ему на это согласие; по запросу представителей СМИ – при обращении к ним пациента или его родственников / законных представителей.

Увы, в Украине отсутствует единый сборник примеров судебной практики по нарушению врачебной тайны. Узнать данную информацию можно из нескольких источников: Єдиний державний реєстр судових рішень, Ліга (розділ «Судова практика»), «громкие дела», которые освещаются в СМИ и рассказы медиков и пациентов (без указания на личности, ибо это тоже является разглашением конфиденциальной информации).

Если говорить о конкретных примерах, то вот несколько из них:

1) В ноябре 2007 года гражданин А., гражданин Б. обратились в суд с иском к Ладыжинского МТМО и заместителя главного врача Ладыжинского МТМО гражданину В. о нарушении права на тайну о состоянии здоровья и возмещения морального ущерба. В заявлении отмечалось, что их сын гражданин Г., скончался, причиной чего стала правосторонняя пневмония.

Данный случай получил огласку в городе и имел соответствующий резонанс: было напечатано целый ряд материалов в местных печатных средствах массовой информации. В газете «Новый город» на второй странице был напечатан материал, где гражданин В., как заместитель директора Ладыжинского МТМО по медицинской части, предоставил интервью, в котором сообщил первую информацию о состоянии здоровья их сына. После этого в эфире Радио «Ладыжин» 103, 9 МГц звучала информация о смерти их сына в материале, который был подготовлен в форме отчета внеочередного заседания Ладыжинской городского совета. В данном материале приводился выступление на сессии заместителя главного врача Ладыжинского МТМО гражданина В., где он распространяет врачебную тайну. А в газете «Новый город» вышла статья, где была предоставлена исчерпывающая информация о смерти их сына, указывались диагноз, методы лечения, состояние, т.е. все, что является врачебной тайной, в том числе оценка относительно причин смерти. Таким образом, их семейная трагедия обсуждалась в течение нескольких месяцев в городе. При этом было нарушено право на тайну о состоянии здоровья.

2) Истец обратился в суд с иском, обосновывая свои исковые требования тем, что 30 июля 2007 по ее месту работы у гражданина Б. ГРО УМВД Украины в Днепропетровской области на имя начальника поступило сообщение от главного государственного санитарного врача Синельниковского района гражданина Т. о том, что у гражданина Б. ГРО зарегистрирован случай заболевания туберкулезом у истца, в связи с чем гражданин Т. просил предоставить данные флюорографического обследования контактных с ним лиц по месту работы. Эта информация была доведена до личного состава гражданина Б. ГРО начальником подразделения гражданином М. и заместителем начальника гражданином Л. с требованием пройти всем обследования, несмотря на то, что работники ГРО ежегодно проходят детальные медицинские обследования. Указанное письмо означает, что для коллектива, в котором работает истец, она создает угрозу и является распространителем опасного инфекционного заболевания. Истец считает, что действиями ответчика нарушены его конституционные права на тайну о состоянии его здоровья, поскольку запрещается требовать и подавать по месту работы информацию о диагнозе и методах лечения физического лица. Так, информация о состоянии его здоровья была распространена по месту работы истца от руководящего состава до технических работников, в настоящее время мешает ему свободно общаться с коллегами и гражданами, его супруга работает вместе с истцом и их семья живет в ведомственном многоквартирном доме, где большая часть жителей работают с истцом в одной организации, поэтому эта информация повлияла на отношения коллег к супруге истца и соседей к его детям.

3) Истец в исковом заявлении указал, что 10.06.2008 года заместителем главного врача больницы № 14 без письменного запроса Октябрьского районного суда г. Днепропетровска, а также без согласия истца на ознакомление посторонних лиц с информацией о нем, были направлены к указанному суда, конфиденциальную информацию об истце, чем были нарушены его права. Кроме того, еще в феврале 2006 года врачом к медицинской карте с разрешения главного врача были добавлены сведения об истце, согласие на поручение которых истец не предоставлял, а 29.04.2006р. по указанию главного врача к месту проживания истца была направлена карета скорой помощи якобы для выполнения постановления суда, следствием чего стало незаконное вторжение в жилище истца, применение силы к нему, в связи с чем последний перенес сердечный приступ. В мае 2006г. согласно заявлению истца его медицинская карта была переведена из больницы № 18 в больницу № 14 для обеспечения конфиденциальности. Однако, когда 16.12.2008р. истец с женой обратились для копирования медицинской карты истца в больницу № 14, им было безосновательно отказано. В результате этих незаконных действий должностных лиц ответчика истцу был причинен моральный вред, а потому истец просил суд признать действия совершены 10.06.2008р. должностными лицами Коммунального заведения Днепропетровской городской больницы № 14 в части разглашения сведений, содержащих врачебную тайну, и действий в части отказа ему в праве на ознакомление с его медицинской картой незаконными, обязать должностных лиц больницы № 14 изъять из медицинской карты, незаконно привлеченные к ней сведения.

В данных случаях иски, поданные в суд, в которых поднимался вопрос о нарушении врачебной тайны, были удовлетворены. Но это всего лишь единичные примеры. Действующее законодательство Украины требует своего усовершенствования по вопросу врачебной тайны.

Світлана Остапчук, юрист ЮФ LeoPartners

Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці встановлюються ст. 286 Цивільного кодексу України, ст. 40 Закону України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”, ст.46 Закону України „Про інформацію”, ст. 9 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”.

Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел.

Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці.

Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.

Аналізуючи зазначені нормативні акти, можна визначити, що лікарська таємниця — інформація про стан здоров’я, яка стала відома про особу (пацієнта) лікарю (лікуючому персоналу), обслуговуючому персоналу, посадовим особам та службовому персоналу медичної установи при здійсненні ними своїх професійних обов’язків.

В Україні досить розповсюджена практика, коли лікар після проведеного хірургічного втручання повідомляє родичам пацієнта постопераційний діагноз, розповідає про обсяг хірургічного втручання й хід операції. Переважна більшість лікарів не замислюються над тим, що розголошення цієї інформації без згоди пацієнта є прямим порушенням його прав щодо конфіденційності інформації про стан його здоров’я. Крім того, часто «во благо» до пацієнтів не доводиться інформація про стан їхнього здоров’я, щоб не погіршити цей стан через усвідомлення безнадійності діагнозу. Причому законодавець свідомо закріпив відповідну норму в ЦК України (ч. 3 ст. 285 ЦК України) – якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених ч. 2 цієї статті, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами. Вважаю, що така практика також порушує права пацієнта, адже той має право, не дивлячись на безнадійність стану, мати інформацію про своє здоров’я. Хто знає, яким чином «безнадійний» пацієнт використає останні дні свого життя: перерахує належні йому кошти у фонд бездомних тварин чи складе заповіт на користь третьої особи.

Крім того, ця норма може призвести до зловживань з боку медичних працівників, які свідомо обмежуватимуть пацієнтів у праві доступу до інформації про стан свого здоров’я. На жаль, жоден із законодавчих актів не містить визначення поняття лікарська таємниця.

Відповідно до ст. 286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні. Ця стаття забороняє вимагати подання за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи, а особа, яка довідалася про лікарську таємницю у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел, зобов’язана утримуватися від поширення такої інформації. Статтею 46 ЗУ «Про інформацію» передбачено, що не підлягають розголошенню відомості, які стосуються лікарської таємниці. Обов’язок збереження лікарської таємниці передбачений і Клятвою лікаря, затвердженою Указом Президента України № 349 від 15 червня 1992 р. Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я, яка називається «Лікарська таємниця», теж не містить визначення цього поняття. Відповідно до ст. 40 Основ, медичні працівники й інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд і результати, інтимну й сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості.

Науковці розходяться в думках щодо визначення поняття «лікарська таємниця». Одні стверджують, що лікарська таємниця є аналогом медичної таємниці, а інші поняття лікарська таємниця й медична таємниця розрізняють, вважаючи, що лікарською таємницею є інформація про пацієнта, а медичною – для пацієнта. На жаль, чинне законодавство обмежується згаданими нормами, а це не дає жодних гарантій захисту прав пацієнтів, лікарська таємниця яких розголошена. В Україні проекти Етичного кодексу українського лікаря, Закону «Про захист прав пацієнтів в Україні», у яких відводилося місце регламентації лікарської таємниці, неодноразово виносилися на громадське й парламентське обговорення, однак до прийняття їх парламентом справа так і не дійшла.

Таким чином, основи законодавства України про охорону здоров’я забороняють розголошення відомостей про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну й сімейну сторони життя громадянина, за винятком випадків, встановлених законом. Слід згадати про випадки, коли лікарська таємниця може бути розголошена.

Частина 2 ст. 32 та ч. 3 ст. 34 Конституції України передбачають, що лікарська таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини та в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, а також з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя. Можна згадати ситуацію з отруєнням Президента України Віктора Ющенка, коли громадяни України стали свідками широкого громадського обговорення стану його здоров’я. При цьому і лікарі, й інші особи, які могли мати доступ до лікарської таємниці, розповідали не лише слідчим Генпрокуратури, але й журналістам особливості перебігу хвороби першої особи держави. На мою думку, у випадку звернення Президента України до суду про захист прав у зв’язку з розголошенням лікарської таємниці саме норми Конституції стали б контраргументом відповідачів.

Цивільний кодекс встановлює можливість розголошення лікарської таємниці батькам (усиновлювачам), опікунам, піклувальникам у випадку надання допомоги неповнолітньому, який не досягнув віку 14 років, і недієздатним особам.

Крім того, ст. 30 СК України встановлює обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. При цьому держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених, а результати такого обстеження є таємницею й повідомляються лише нареченим. Варто згадати, що ч. 5 згаданої статті вводить у законодавство додаткову підставу для визнання шлюбу недійсним: у випадку приховування відомостей про стан здоров’я одним із наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків.

Відповідно до ч. 4 ст. 6 ЗУ «Про психіатричну допомогу» допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи й про надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги або для провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора й суду.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 26 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» та п. 5 ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» лікарська таємниця може стати доступною при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку. Таким чином, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби особи, які є носіями збудників інфекційних хвороб, хворі на небезпечні для оточення інфекційні хвороби або особи, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, можуть бути усунуті від роботи, навчання, або відвідування дошкільних закладів. Розповсюдження конфіденційної інформації може мати виправдання й при настанні нещасного випадку на виробництві або при профхворобі відповідно до п. 9 постанови КМУ «Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві» і п. 6 Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру.

Що стосується судової практики, то на жаль, українські правники не можуть пишатися значною судовою практикою у сфері захисту лікарської таємниці. Однак не можна залишити без уваги рішення Печерського райсуду м. Києва про незаконність наказу Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності».

У 2006 р. громадянка України Світлана Побережець звернулася з адміністративним позовом до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили цього нормативно-правового акту. Позивачкою було поставлене питання про визнання судом незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили згаданий нормативно-правовий акт (із наступним визнанням цього нормативно-правового акту частково нечинним) у частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний і заключний діагноз особи й код захворювання відповідно до Міжнародної класифікації хвороб і причин смерті (МКХ-10). Свій адміністративний позов Побережець обґрунтовувала тим, що згідно з нормативно-правовим актом, який оскаржується, установи охорони здоров’я зобов’язані вказувати в листку непрацездатності інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи, яка отримала листок непрацездатності, після чого цей листок непрацездатності подається за місцем роботи особи і таким чином інформація про стан здоров’я особи стає доступною широкому колу осіб за місцем її роботи. Така ситуація, на думку позивачки, порушує її права й законні інтереси, зокрема, порушується конституційна заборона на збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу, встановлена ст. 32 Конституції України. Позивачка також посилалася в обґрунтування свого позову на приписи деяких законів України, зокрема ЦК України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, ЗУ «Про інформацію» тощо. Таким чином, позивачка стверджувала, що запис діагнозів у листку непрацездатності призводить до фактичного розголошення конфіденційної інформації про особу.

Печерський районний суд, розглянувши матеріали справи й заслухавши доводи сторін, позов Світлани Побережець задовольнив, пославшись на ст.ст. 3, 19, 21, 22, 32, 55, 64, 68 Конституції України; ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод; ст.ст. 4, 6, 7, 8, 14, 40, 41 Основ законодавства України про охорону здоров’я; ст.ст. 285, 286 ЦК України; ст. 23 ЗУ «Про інформацію». Таким чином, видаючи листок непрацездатності, лікарі не вказують у ньому ані діагноз, на підставі якого виданий листок, ані шифр міжнародної класифікації хвороб.

На жаль, в Україні до цього часу не прийнято спеціального нормативного документу. Проте, відповідний проект Етичного кодексу українського лікаря вже розроблений і винесений на обговорення; питанням збереження лікарської таємниці в ньому відведене належне місце. Так, згідно зі ст. 17 проекту, при здійсненні своєї діяльності лікар повинен забезпечувати конфіденційність і зберігати лікарську таємницю. Документом встановлено, що лікар не має права розголошувати без дозволу пацієнта чи його законного представника відомості, отримані в ході обстеження та лікування, а також сам факт звертання за медичною допомогою. Усі відомості, передані лікареві пацієнтом в особистій бесіді, а також дані його обстеження заносяться в спеціальні медичні карти і є конфіденційними. Лікар зобов’язаний вжити всіх необхідних заходів щодо збереження і нерозголошення медичної таємниці, а також конфіденційності інформації про пацієнта на електронних носіях. Лікар (медичний працівник) не має права розголошувати медичну інформацію навіть після смерті пацієнта, за винятком випадків професійних консультацій чи обставин, передбачених законом. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в публікаціях повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Представлення пацієнта (колишнього пацієнта) на наукових конференціях, у наукових публікаціях, у засобах масової інформації є етичним лише за умови, що пацієнт поінформований про можливу втрату конфіденційності, усвідомлює це та у письмовій формі дає добровільну згоду на таке представлення.

Аналіз цього проекту дає підстави зробити висновок про відповідність його норм про правовий режим лікарської таємниці міжнародним документам, а також цивільному законодавству України в частині захисту особистих немайнових прав фізичних осіб. Громадянам України залишилося лише дочекатися його прийняття.

Ксения Забродская, редактор http:pravotoday.in.ua